1. Українська мова - національна мова українського народу, державна мова України. Місце української мови серед інших мов світу

Мова — це величне надбання людства. Вона не лише найпотужніший засіб спілкування, знаряддя мислення, а й історія народу, необхідна умова його існування. Мова є осно­вою зростання особистості.На Земній кулі сьогодні існує 3 – 5,5 тисяч мов, об’єднаних у понад 200 сімей. Найчисленніша з них – індоєвропейська, до якої належать понад 150 мов, які входять до 12 груп. Носіями індоєвропейських мов є майже половина людства – більше 2 млрд. осіб. Слов’янськими мовами користується понад 300 млн. осіб. Українська мова – державна мова України. Це національна мова близько 50 млн. українців і одна з робочих мов ООН.Поза межами України українська мова побутує серед українців західної діаспори (понад 2 млн. чоловік) та східної (близько 7 млн. чол.). Більше 75% зарубіжних українців західної діаспори живуть у Північній та Південній Америці. В умовах багатоетнічного оточення вони зберігають свою національну самобутність: мову, звичаї, культурні, мистецькі, побутові традиції.Східна діаспора численніша (понад 5 млн.осіб) але належних умов для задоволення своїх культурних запитів східна українська діаспора не мала внаслідок насильницької русифікації як за часів царату, так і в СРСР. Лише у 20-і роки XX ст. були створені сприятливі умови, діяли українськомовні школи, педтехнікумів, педінститути, працювали видавництва,театри, видавалася преса. Але невдовзі все це було ліквідовано. Українська мова продовжувала функціонувати в усній формі лише на побутовому рівні. Розпад СРСР і відродження державності в Україні дали поштовх піднесенню етнічної свідомості українців східної діаспори.

2.Мовна політика в Україні. Роль мови в суспільному розвитку

Сьогодні українська мова має державний статус, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспільного життя. Цей статус закріплений в Основному Законі держави – Конституції. Конституція України гарантує розвиток української мови. У статті 10 записано:

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». Питання мовної політики в Україні, крім ст. 10 Конституції, визначаються також іншими конституційними нормами.

Ст. 24 закріплює недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками.

Ст. 92 гласить, що порядок застосування мов визначається виключно законами України.

Ряд статей Конституції містить вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України (ст. 103), професійними суддями (ст.148). У чинному законодавстві України також існує обов’язкова вимога володіння державною мовою в обсязі, достатньому для спілкування, особами, які вступають до громадянства України. Законом встановлюється, що всім громадянам створюються необхідні умови для вивчення української мови та володіння нею. Мовою діловодства й документації, роботи, а також взаємовідносин підприємств, установ, організацій є, як правило, українська мова. Для громадян України оволодіння українською мовою є не лише правом, а й одним із основних громадянських обов’язків перед державою, у якій вони живуть і яка про них піклується.

Усім відомо, що найбільше і найдорожче добро кожного народу – це його мова. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення (усного чи писемного). У мові акумулюється духовна енергія народу; вона є головною ознакою і символом нації. Через мову ми пізнаємо світ.Мова – найважливіший засіб спілкування людей, засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень.

3.Культура мовлення особистості.

Культура мовлення – це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).Свідченням рівня сформованості літературної мови є наявність і фіксованість її норм — орфоепічних(правильна вимова),орфографічних, лексико-семантичних(розрізнення значень),граматичних і стилістичних — у канонічних фольклорних і художніх текстах, словниках, довідниках, енциклопедіях.

У культурі мови виділяють кілька рівнів: граматична правильність, стилістична виразність, комунікативна доцільність, мовна майстерність. Абсолютно чіткої межі між рівнями немає. Мовна майстерність талановитого мовця може виявлятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі оволодіння мовою. Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності. Рівень правильності мовлення досягається із засвоєнням основних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних, стилістичних) літературної мови. Стилістична виразність і комунікативна доцільність спираються на правильність. Проте без дотримання інших вимог, за якими формуються такі комунікативні якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та естетичність виражальних засобів, правильності мови не досягти.

Мова є критерієм освіченості та індивідуальності людини. Освічена людина може осягнути кілька мов. Однак важливо, щоб чужі мови не заступали мову своєї нації. Інтелектуальне зростання кожної молодої людини передбачає інтенсивне вивчення державної мови, оволодіння її літературними нормами, вироблення вміння користуватися всіма мовними одиницями залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення, бо мова є засобом інтелектуально-культурних досягнень особистості і способом їх презентації в суспільстві.

Спілкування людей відбувається у кількох сферах одночасно:

—        родинна: спілкування має повчальний характер. Засвоюючи мовні стереотипи дорослих, молода людина з часом намагається «вирівняти» спілкування.

—        психологічна: мовець шукає духовної сумісності з іншими індивідами і можливості реалізувати свою волю, емоції, інтелект;

—        соціальна: самоутвердження в соціумі;

— навчальна і навчально-професійна: мовець прагне реалізувати себе як громадянин на рівні виробничих, майнових, економічних відносин, досягти кар'єри, професійної майстерності.

Кожна сфера має свої правила і закони мовного спілкування, які повинна опановувати сучасна молода людина у міру свого зростання, навчання й виховання.

4.Професійна мовнокомунікативна компетенція.

Культура фахової мови є конкретно-історичним явищем, яке реалізується в повсякденній мовній практиці кожного фахівця. Мовна культура фахівця виявляється у дотриманні норм літературної мови, вмінні висловлюватися правильно й виразно, використовуючи вміло і за призначенням різні стилістичні засоби української мови. Важливу роль у розвитку культури фахової мови відіграє мовна освіта, метою якої є формування професійної мовнокомунікативної компетенції індивіда. Ситуації, що виникають у професійному середовищі, характеризують за такими параметрами: місце і час виникнення ситуації; обставини, за яких виникла ситуація; соціальні і професійні ролі учасників; операції, які виконують учасники; канал комунікації. З огляду на ці параметри, ситуації поділяють на загальні та специфічні. Обидва види ситуацій передбачають певні професійні мовнокомунікативні вміння, які відповідно поділяють на загальні і вузькоспеціальні. Так, загальною професійною ситуацією є налагодження контактів. У цій ситуації використовують загальні мовнокомунікативні вміння.

Специфічною ситуацією є, наприклад, судове засідання, на якому застосовують вміння спілкуватися із судовою аудиторією або вміння брати участь у судових дебатах. Професійна комунікативна компетенція передбачає насамперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції.Комунікативна компетенція — сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного застосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата. Важливим складником комунікативної компетенції є мовна компетенція.Мовна компетенція — знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань. Мовна компетенція складається з лексичної, граматичної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепічної та пунктуаційної компетенцій.Лексична компетенція полягає в оволодінні лексичними засобами сучасної української літературної мови і вмінні користуватися ними. Граматична компетенція — це знання і вміння користуватися граматичними ресурсами української мови, що необхідно для розуміння й продукування текстів у різних сферах професійної діяльності. Семантична — це здатність комуніканта усвідомлювати й контролювати організацію змісту. Фонологічна та орфоепічна -пов'язані із знанням звукових засобів сучасної літературної мови, вмінням мовця ними користуватися. Орфографічна -полягає в оволодінні системою правил, що визначають правопис слів згідно з усталеними нормами, та вмінні їх застосовувати. Пунктуаційна-відображає логічне інтонаційне членування мовного потоку та забезпечує легше сприймання і розуміння писемного тексту. Мовна компетенція передбачає наявність мовленнєвих умінь, що визначають мовленнєву поведінку. Мовленнєві вміння охоплюють уміння говорити, слухати, читати і писати. Вміння говорити полягає у вмінні брати участь у діалогах і вмінні вести монолог.

5.Поняття літературної мови. Норми літературної мови.Загальнонародна українська мова функціонує у таких формах:-літературна мова;-територіальні діалекти;-соціальні діалекти (жаргони, сленг);просторіччя.Літературна мова – це унормована, відшліфована майстрами слова форма загальнонаціональної мови, що обслуговує усі сфери життя суспільства. Кожна національна літературна мова характеризуєть­ся наявністю сталих норм. Поняття «норма» є одним із основних для культури мови, оскільки служить опорою, вихідною позицією для виявлення варі­антності мовних одиниць, пошуку та аналізу стилістично маркованих елементів, визначення меж стилю.Мовні норми — сукупність найбільш традиційних реалізацій мов­ної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спільної комунікації.Норми надають мові характеру впорядкованості і за­гальної обов'язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність.

Поняття норми у лінгвістиці багатопланове і диферен­ціюється у кількох різновидах: загальномовна, літератур­на, стильова і стилістична.

Загальномовна норма — сукупність одиниць мови і способи їх ор­ганізації, які наявні у мові в певний час і мають комунікативне значення для її носіїв незалежно від функціонально-стильових різновидів.Літературна  норма  мови — ознаки, правила літературно опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної та усної форм спіл­кування.Літературна норма впро­ваджується суспільством у масове користування через сис­тему освіти, культури, засоби масової комунікації.

Розрізняють такі типи літературної норми:-орфоепічні (виявляються в усталеній вимові звуків, звукосполучень, граматичних форм слів)-акцентуаційні (усталене наголошування слів);-лексичні та фразеологічні (впорядковують вживання слів і стійких словосполучень залежно від їх значення);-морфологічні (впорядковують вживання значущих частин слова та словозміну);-синтаксичні (визначають побудову словосполучень і речень);-стилістичні (регулюють відбір мовних засобів відповідно до сфери та ситуації спілкування).Стильова норма — правила відбору та організації мовних одиниць в тексті певного функціонального стилю; правила вибору стилю, що відповідає умовам мовного спілкування.Вершиною мовної культури є стилістична норма.Стилістична норма діє в межах літератур­ної, але передбачає не лише правильність мовлення, а й доцільність і довершеність його відповідно до комуніка­тивних завдань, умов, ситуації спілкування, відображає авторські уподобання.Стилістична норма — регламентоване використання у певних ти­пах мовлення (стилях, підстилях, жанрах) закладених у мові сти­лістичних можливостей.Отже, мовна норма є головною категорією культури мови. Знання всіх типів норм сучасної української мови, а також досконале володіння стилістичним багатством мови, вміння добирати відповідно до теми, мети й обставин і спілкування доцільні і доречні мовні засоби, дотримання національних традицій мовного спілкування та правил мовного етикету є запорукою високої мовної культури.            

6.Комунікативні якості мовлення: правильність, змістовність, логічність, точність, багатство, виразність, доречність, достатність.

Основні ознаки культури мови:

1) змістовність (потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає);2) правильність і чистота (дотримуватися норм літературної мови);3) точність (добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання);4) логічність і послідовність (говорити і писати послідовно, забезпечувати смислові зв’язки між словами і реченнями в тексті; складати план виступу чи лекції; систематизувати дібраний матеріал; уникати логічних помилок);5) багатство (використовувати різноманітні мовні засоби, уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень);6) доречність (ураховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте при певних обставинах спілкування);7) виразність і образність (добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника).

Звичайно, основною комунікативною якістю мовлення є правильність – об’ємна і складна ділянка культури мовлення. Щоб говорити правильно, потрібно досконало володіти нормами літературної мови (норма – це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення). Правильне мовлення передбачає користування усіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає обраному типу і стилю.

7.Стилістична диференціація сучасної української літературної мови.

Стиль є одним із найдавніших понять гуманітарного знання: воно вживалося в давньоіндійських поетиках, а також риториках і поетиках Давніх Греції й Риму. Давні греки стилем називали дерев'яну загострену паличку для письма, вміння користуватися якою було одним із показників мовної культури. Пізніше це слово асоціювалося з манерою письма та мовлення і аж до середньовіччя пов'язувалося з нормативністю, тобто мовними засобами, які передбачає кожен вид словесності. Нині поняття «стиль» позначає характерну особливість видів діяльності чи її результату і є засобом реалізації понять різних сфер людських знань, діяльності, реалій, про що свідчить його широка сполучуваність: стиль мови, стиль мовлення, стиль твору, стиль письменника, стиль газети, академічний стиль, стиль одягу, стиль поведінки, стиль роботи, стиль плавання тощо.Стиль — різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і має особливості добору й використання мовних засобів.Кожний стиль має свою сферу поширення, призначення, систему мовних засобів і стилістичні норми, що оберігають цю систему, роблять її стійким стилем.На формування стилю впливають мовні і позамовні чинники. Позамовною основою стилю є сфери суспільно-виробничої діяльності і побуту мовців, форма суспільної свідомості, мета і зміст мовлення, а сукупність певним чином узгоджених мовних одиниць, яка відповідає характеру, типові мислення в кожній сфері мовної діяльності, є його мовною основою. Мовні та позамовні чинники визначають диференційні ознаки кожного функціонального стилю, його жанрово-стильові різновиди. Функціональні стилі перебувають у постійній взаємодії, тому кожен із них містить в собі елементи іншого. Основу кожного стилю становлять стилістично нейтральні засоби сучасної літературної мови, з якими взаємодіють марковані елементи.Стиль мови має суспільну природу, твориться в процесі мовного розвитку нації і є невід'ємною частиною загальнонародної мови. Кількість і структура функціональних стилів, особливості їх використання тісно пов'язані з історичними умовами розвитку і функціонування самої літературної мови.Функціональний стиль є сукупністю стилістично-мовленнєвих різновидів, які виникли під впливом позамовних чинників. Тому кожний текст має ознаки макростилю і його конкретного різновиду — підстилю. До системи стилю належить також жанр — конкретна форма організації мовного матеріалу функціонального стилю, текстова реалізація моделей і структур, що сформувалися і закріпилися в мовних ситуаціях.

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі основні функціональні стилі: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, конфесійний, епістолярний, розмовний.

8.Класифікація та загальна характеристика функціональних стилів, підстилів та жанрів української літературної мови.

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі основні функціональні стилі: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, конфесійний, епістолярний, розмовний.Науковий стиль — функціональний різновид літературної мови, що використовується з пізнавально-інформативною метою в галузі освіти і науки.У ньому виокремлюють такі підстилі з жанрами: власне науковий (монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези); науково-популярний (статті у неспеціальних журналах, науково-популярна література); науково-навчальний (підручники, лекції, бесіди).Основним призначенням цього стилю є повідомлення про результати дослідження, формулювання ідей, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, опис ознак, роз'яснення явищ, систематизація знань, узагальнення й висновки досліджень тощо.Основні мовні засоби цього стилю: абстрактна лексика, символи, велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, зразків-символів; часте вживання іншомовних слів, наукова фразеологія, цитати, однозначна загальновживана лексика, безособовість синтаксису, відсутність вказівки на особу автора.Офіційно-діловий стиль — функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу права, влади, адміністрації, комерції, внутрішньо- і міждержавних відносин.

Основне призначення цього стилю — регулювати ділові відносини мовців у міжнародній, державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати потреби людей у типових ситуаціях.Офіційно-діловий стиль має такі підстилі: законодавчий (закони, укази, статути, постанови); юрисдикцій ний (акт, вирок, протокол, обвинувальний висновок, постанова про арешт, обшук); дипломатичний (міжнародні угоди — конвенції, повідомлення — комюніке, звернення — ноти, протоколи); адміністративний (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти).Основні мовні засоби офіційно-ділового стилю — широке використання суспільно-політичної і адміністративно-канцелярської термінологій, номенклатурних найменувань, включення в текст складноскорочених слів, абревіатур; часте вживання віддієслівних іменників, відіменних прийменників, складних сполучників, а також стійких словосполучень, що служать для зв'язку частин складного речення, використання називних речень з перерахуванням; безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові речення, іменний присудок, складні синтаксичні конструкції, дієприкметникові і дієприслівникові звороти; тенденція до вживання складних речень, що відображають логічне підпорядкування одних фактів іншим; відсутність емоційно-експресивних мовних засобів; слабка індивідуалізація мовлення.Публіцистичний стиль — функціональний різновид літературної мови, призначений для передавання масової інформації.Залежно від сфери застосування в його межах виокремлюють: стиль засобів масової інформації; художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, есе); науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди тощо).Основним призначенням цього стилю є висвітлення суспільно-політичних процесів, активний вплив на слухача, спонукання до діяльності, пропаганда певних думок, ідей, формування громадської думки.Основні ознаки — поєднання логічності й емоційності, точності, документальності й образності.Мовні засоби публіцистичного стилю — це сплав елементів усіх стилів. Характерною ознакою цих засобів є оцінність, особливо помітна оцінна спрямованість лексичних і фразеологічних одиниць. Активно використовуються також мовні кліше.Художній стиль — функціональний різновид літературної мови, що моделює світ через конкретно-чуттєві образи й виконує естетичну функцію.Сфера його використання широка: індивідуальна і колективна творча діяльність, усі види мистецтва, культура, освіта.Підстилі у художньому стилі виокремлюють за родами і жанрами літератури: епічні (епопея, роман, повість, оповідання, нарис); ліричні (поема, балада, пісня, поезія); драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); комбіновані (ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо). Кожний з них має свої особливості мовної організації тексту.Призначення цього стилю — впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.Основними ознаками художнього стилю є образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображуваність (конкретно-чуттєве живописання дійсності — людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей, відношень).Художній стиль характеризується найрізноманітнішою лексикою з переважанням слів конкретно-чуттєвого сприймання; широким вживанням різних дієслівних форм. У художньому стилі представлені всі тропи та стилістичні фігури. Також використовуються всі типи речень, синтаксичних зв'язків, всі можливості інтонування і ритмомелодики.Конфесійний стиль — функціональний різновид літературної мови, який обслуговує релігійні потреби суспільства.Функціонує він у культових установах — церквах, монастирях, скитах, теологічних навчальних закладах, молитовних будинках, а також релігійних громадах, родинах вірників.Основними його підстилями є біблійний (мова перекладів Біблії), молитовний (молитви, тропарі, кондаки та ін.), проповідницький (проповідь, духовна бесіда), агіографічний (стиль, яким описуються житія святих) та підстиль церковних послань.Конфесійний стиль використовується вірниками у спілкуванні їхніх душ з Богом, для збереження культових ритуалів, об'єднання вірників у щиросердній вірі в Бога. Він характеризується особливою урочистістю і піднесеністю, символізмом та стійкістю стильової норми.Основними мовними засобами є конфесійна лексика, старослов'янізми, усталені конфесійні словосполучення, тропи і фігури, складні слова, інверсійний порядок слів у реченні та словосполученні.Епістолярний стиль — функціональний різновид літературної мови, який обслуговує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин. Сфера його використання не має чітко окреслених меж.Основним призначенням цього стилю є обслуговування у формі листів заочного спілкування людей у всіх сферах їхнього життя.Залежно від сфери використання листів та інтересів адресатів листування поділяють на офіційне і неофіційне. Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями, а також між службовими особами, які перебувають в офіційних відносинах. Таке листування належить до сфери офіційно-ділового стилю. Неофіційне листування ведеться між особами, які перебувають в неофіційних стосунках. Тому епістолярний стиль часто розглядають як писемний різновид усно-розмовного.Крім листів, до епістолярного стилю належать щоденники, мемуари, записники, нотатки, календарі.Розмовний стиль — функціональний різновид літературної мови, яким послуговуються мовці в щоденному неофіційному спілкуванні.Його основними ознаками є неофіційність, невимушеність, ситуативність, діалогічність, спонтанність, непідготовленість спілкування, емоційність, використання жестів, міміки тощо. Функціонує розмовний стиль в усній формі. Розрізняють усне літературне мовлення, яке ґрунтується на дотриманні норм сучасної української літературної мови, та розмовно-побутове на наддіалектному і діалектному рівнях української мови, у якому спостерігається часте порушення літературних норм.Розмовний стиль характеризується багатством інтонацій, які неможливо відтворити на письмі. У цьому стилі наявні також модуляції голосу, емфатичне розтягування звука, розрив слова на склади, різкі зниження чи підвищення тону.Жанри розмовного стилю виокремлюють:

—     за кількістю мовців і характером їх участі у спілкуванні (розповідь, діалог і полілог);—за цільовою спрямованістю, характером ситуації і соціальними ролями учасників спілкування (сімейна розмова за обіднім столом, діалог співробітників на побутові і професійні теми, розмова людини з твариною, різні види інвективи (лайливе мовлення) тощо;—за мовним матеріалом конотативного (розмовного) значення.Крім функціональних, у сучасній українській літературній мові виділяють також експресивні стилі — різновиди мови за ступенем інтенсивності вираження змісту, що мають певний колорит, який твориться добором і поєднанням відповідних мовних засобів.Оволодіння стилістичною системою сучасної української мови є однією з головних умов підвищення мовної культури.

9.Стильові ознаки ділового мовлення.

 Специфіку офіційно-ділового стилю визначають такі позамовні стилетвірні чинники:

а) призначення — регулювання ділових відносин мов­ців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговування потреб людей у типових комунікативних ситуаціях; б) зміст стилю — норми керування і управління, що закріплюють різні типи відносини в суспільстві і державі;в) мета і завдання стилю — впорядкування систем ке­рівництва і управління, передавання розпоряджень дер­жавних (недержавних) органів управління, уповноваже­них осіб, констатація статусу осіб, організацій, установ; стану справ у певній сфері тощо.Офіційно-діловий стиль функціонує переважно в пи­семній формі. Основ­ними стильовими ознаками його є достовірність, точність, зрозумілість, стислість і вичерпність викладу змісту; ней­тральний, коректний тон мовлення, послідовність та пере­конливість, стабільність висока стандартизація висловів, сувора регламен­тація тексту.Особливості мовного оформлення документа визнача­ються сферою спілкування і призначенням; повторюваністю управлінських дій і ситуацій, що зумовлює повторюваність управлінської інформації та використання одних і тих самих мовних засобів; тематичною обмеженістю кола питань, які висвітлюються в певних видах документів, оскільки кожний вид інформації потребує тексту певного документа.

Тексти офіційно-ділового стилю, як і наукового, нале­жать до інформативного типу, тому в них:

·       обов'язковими є чітко визначена структура тексту, встановлений обсяг основних частин, наявність стандар­тних висловів;

·       широко використовують суспільно-політичну і адмі­ністративно-канцелярську термінологію (протокол, наказ, заява, сторони, звіт, кредит, план), номенклатурні найменування;

·       обмежені синонімія, часті лексичні повтори; наявні складноскорочені слова, абревіатури;

·       використовують тільки засоби сучасної української літературної мови;

·       часто вживають віддієслівні іменники (засідання, опис,), інфінітиви (заслухати, підготувати), дієслова у формі теперішнього часу, безособові і наказові форми діє­ слів, дієприкметників і дієприслівників, відіменні при­йменники (на основі, згідно з, за рахунок), складні сполучники (внаслідок того, що; у зв'язку з тим, що), а також стійкі словосполучення, що служать для зв'язку частин складного речення (на тій підставі, що; таким чином, що);

·      виклад стилістично нейтральний, однозначний, емоційно-експресивні мовні засоби відсутні;

·      активно вживають кліше (порушити питання, по­дати пропозицію тощо);

·      слабка індивідуалізація мовлення, що виявляється у відсутності займенниково-дієслівних форм 1-2 особи частотності форм 3 особи в неозначено-особових конс­трукціях;

·      широко використовують односкладні речення, зок­рема безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові; речення, ускладнені відокремленими означеннями й обставинами, однорідними членами; простежу­ється тенденція до вживання складних речень, що відображають логічне підпорядкування одних фактів іншим;

— характер викладу розповідний,  прямий порядок слів у реченні.

10.Становлення офіційно-ділового стилю української літературної мови.

Офіційно-діловий стиль є одним із найдавніших функціональних різновидів літературної мови. Він почав фор­муватися ще за часів Київської Русі. Мова пам'яток ді­лової писемності характеризується активним вживанням юридичних термінів, канцелярсько-адміністративних фор­мул, своєрідної фразеології і побутової лексики. Вона не послуговується образними засобами, їй притаманна стандартизованість, яка виявляється у використанні однотип­них синтаксичних конструкцій та сталій будові текстів.Найдавнішими пам'ятками ранньоукраїнської юри­дично-ділової писемності є договори київських князів з греками, написані руською мовою, «Руська правда».Протягом XVI—XVII ст. функціонували офіційно-діловий, літописний та конфесійний стилі української мови; розвивалися полемічний, проповідницько-ораторський, художній і науковий. Ділове письмо в Україні-Русі харак­теризувалось високою самобутньою культурою, заснова­ною на давній оригінальній традиції складання ділових документів.

У часи, коли український народ був позбавлений дер­жавності і не мав своїх владних структур, офіційно-діло­вий стиль функціонував як епістолярій ділового характе­ру. Норми літературної мови, які виформувалися в худож­ньому стилі, стали добрим підґрунтям для подальшого розвитку офіційно-ділового стилю. В УРСР вживання української мови формально не заборонялось, але офіцій­но-ділове спілкування нею всіляко обмежувалося. Незва­жаючи на всі утиски, ті мовні кліше, специфічна терміно­логія, синтаксичні структури, композиція ділового тексту, що були характерні давній книжній мові, збереглися і оформились у мовні ознаки офіційно-ділового стилю сучасної української літературної мови.З утвердженням статусу української мови як держав­ної і проголошенням України незалежною самостійною державою, роль офіційно-ділового стилю зросла. Тепер його використовують у суспільному, громадському і держав­ному житті країни.Серед книжних стилів офіційно-діловий виділяється своєю відносною стійкістю і замкнутістю. З часом він за­знає змін, зумовлених змінами суспільного життя і управ­лінської сфери. Але багато його ознак, історично виформувані жанри, специфічна лексика, фразеологія, синтаксич­ні звороти свідчать про його консервативний характер.

11.Орфоепічні норми літературної мови. Засоби милозвучності української мови.

Орфоепічні норми регулюють правила вимови звуків і звукосполучень, правила наголошування слів, їх форм при словозміні тощо. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови склалися на основі вимови, властивої центральним українським говорам — полтавським і київським. Досить часто в усній мові спостерігаються відхилення від орфоепічних норм, що пояснюється впливом діалектів, а також впливом правопису на вимову в тих випадках, коли слово вимовляється не так, як пишеться.

Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

-  тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай,  чьому, Польщьа); - дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);- голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);-літера щ передає звуки  шч: вищий, що (а не висший, шо);- буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);- літера  ґ передає звук ґ: обґрунтування,  ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).

12.Лексичні норми сучасної української мови в професійному спілкуванні

-широко використовують суспільно-політичну і адмі­ністративно-канцелярську термінологію (відрядження, протокол, наказ, вищеназваний, заява, сторони, звіт, кредит, розпорядження, резолюція, план), номенклатурні найменування;-обмежені синонімія, часті лексичні повтори; наявні складноскорочені слова, абревіатури;-використовують тільки засоби сучасної української літературної мови;-часто вживають віддієслівні іменники (виконання,засідання, опис, розподіл), інфінітиви (заслухати, обговорити, підготувати, обґрунтувати, піднести), дієслова у формі теперішнього часу, безособові і наказові форми діє­ слів, дієприкметників і дієприслівників, відіменні при­йменники (на основі, згідно з, за рахунок), складні сполучники (внаслідок того, що; у зв'язку з тим, що), а також стійкі словосполучення, що служать для зв'язку частин складного речення (на випадок, якщо; на тій підставі, що; таким чином, що; той факт, що);-виклад стилістично нейтральний, однозначний, емоційно-експресивні мовні засоби відсутні;-активно вживають кліше (порушити питання, по­дати пропозицію тощо);-слабка індивідуалізація мовлення, що виявляється у відсутності займенниково-дієслівних форм 1—2 особи частотності форм 3 особи в неозначено-особових конс­трукціях;

13.Особливості використання власне української та іншомовної лексики у професійному мовленні.Слід бути обережними й уважними під час використання у діловому мовленні іншомовних слів.Якщо іншомовні слова можна замінити відповідними українськими,то їх вживання —недоречне.Якщо ж іншомовні слова ввійшли до активного словника  

міжнаціонального спілкування, тоді їх можна використовувати в окремій ділових паперах, що стосуються питань угоди чи міжнародних проблем. Це лексика з фінансової сфери обслуговування:банк,фінанси,бюджет,факсиміле,авізо,кредит,дебет;поштовотелеграфного зв'язку:телеграф,телефон,бандероль,телеграма,бланк,шифр,номер,серія тощо.Аби правильно вживати іншомовні слова, варто дотримуватися таких рекомендацій:а) не ставити у текст іншомовні слова, коли є відповідники в українській мові;б) вживання іншомовного слова в діловодстві допустиме лише в тому значенні, в якому воно зафіксоване в словниках;в) не слід користуватися в одному і тому ж документі іншомовним словом і його українським відповідником на позначення того самого поняття. Бажано користуватися в таких випадках національною мовою, що значною мірою полегшить ведення справочинства.

14.Особливості використання термінів, професіоналізмів, фразеологізмів у діловому фаховому мовленні.

Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується із інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та іншомовних або із запозичених складників (фотокамера, фототелеграф, фототелетайп) тощо.Значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні вживатися лише в зафіксованому значенні.Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні вживаються у медицині, технологічні — в техніці і т. д. Проте деякі терміни мають кілька значень, зокрема в діловодстві. Наприклад: справа — означає один документ і сукупність документів, інше значення має словосполучення юридична справа. Правильне значення того чи іншого терміна допомагає з'ясувати контекст. При утворенні похідних форм терміна необхідно користуватися лише тими формами, які подаються в словнику чи довіднику, бо вільне словотворення може стати причиною неправильного використання та сприймання.Слід уникати використання застарілих, нестандартних термінів, що перейшли до повсякденного вжитку і втратили своє термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор. Це ускладнює розуміння змісту документа.Отже, терміни кожної сфери науки потребують особливої уваги, постійної роботи зі словниками й довідниками.Кожна галузь науки, техніки, виробництва, має свою термінологію.Можна виділити такі основні групи термінологічної лексики: фізичну (молекула, електрон, калорія, енергія, вольт);електротехнічну (контакт, струм, заземлення, ізоляція);радіотехнічну (антена, радіоцентр, радіоприймач);літературознавчу (драма, поема, анапест, сюжет, персонаж);лінгвістичну (фонема, фонологія, афікс, іменник, сполучник, синтаксис, лексикологія, пароніми, діалект, метатеза, гіпотаксис, парадигма);філософську (метафізика, базис, діалектика);

Професіоналізми — слова й мовленнєві звороти, характерні для мови людей певних професій. Оскільки професіоналізми вживають на позначення спеціальних понять лише у сфері тієї чи іншої професії, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Професіоналізми виступають як неофіційні (а отже, експресивно забарвлені) синоніми до термінів. З-поміж професіоналізмів можна вирізнити науково-технічні, професійно-виробничі, просторічно-жарґонні. Вони доволі різноманітні щодо семантичних характеристикНа відміну від термінів, професіоналізми не мають чіткого наукового визначення й не становлять цілісної системи. Якщо терміни — це, як правило, абстрактні поняття, то професіоналізми — конкретні, тому що детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідної професії, наприклад: 1. Слова та словосполучення, притаманні мові моряків: кок — кухар; камбуз — кухня; кубрик — кімната відпочинку екіпажу; бак — носова частина корабля; чалитися — приставати до берега; ходити в море — плавати; компас, Мурманськ, рапорт тощо.  2. Професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібних сфер: зняти касу, підбити, прикинути баланс.  3. Назви фіґур вищого пілотажу в льотчиків: штопор, бочка, петля, піке та ін.  4. Професіоналізми користувачів ПК: мама — материнська плата; клава — клавіатура; скинути інформацію — переписати; вінт — вінчестер (жорсткий диск накопичення інформації).  5. Професіоналізми музикантів: фанера — фонограма; ремікс — стара мелодія з новою обробкою; розкрутити (пісню, ім'я) — розрекламувати.

 Здебільшого професіоналізми застосовуються в усному неофіційному мовленні людей певного фаху. Виконуючи важливу номінативно-комунікативну функцію, вони точно називають деталь виробу, ланку технологічного процесу чи певне поняття й у такий спосіб сприяють кращому взаєморозумінню. У писемній мові професіоналізми вживаються у виданнях, призначених для фахівців (буклетах, інструкціях, порадах).  Професіоналізми використовують також літератори з метою створення професійного колориту, відтворення життєдіяльності певного професійного середовища у своїх творах.  Отже, професіоналізми — слова, що їх уживають люди, об'єд¬нані певною виробничою діяльністю, тобто слова, прита¬манні мовленню представників певної професії: забій, вруб¬машина, на-гора (шахтарі); сталеплавильна груша, мар¬тен, плавка, проба, болванка, вагранка, затискач (стале¬вари); оранка, косовиця, скирдування, силосування (сіль¬ські трудівники); курсив, петит, набір, гранки (праців¬ники поліграфії), перкусія, пальпація, ремісія, кома (ме¬дики). Правда, не всі професіоналізми можна віднести до високої лексики. Зрозуміло, що такі вирази, як крутити бублика чи рос. мотор барахлит, мотор чихает належать не до високої, а низької лексики.

15.Пароніми та омоніми у професійному мовленні.

Омоніми- це слова,які  однаково  звучать,але мають різне значення.Явище омонімії - наслідок випадкового збігу  звучання,у значенні ж два слова-омоніми не мають абсолютно нічого  спільного, напр.:дід - батьків або материн  батько; дід - будяк;  дід - сніп  соломи  чи очерету; або  стан -стоянка; воююча сторона; стан- талія; стан- умови, ситуація;  стан-пристрій.Джерелами омонімії є:-випадковий збіг неспоріднених слів: деркач (птах) - деркач (віник);термін (слово -термін (строк);-розпад багатозначного слова: переказати (переповісти) -  переказати(гроші); - словотворчі  процеси: винний  (вина) - винний  (вино);компостувати(компостер)-компостувати  (компост); ВАК (Вища  арбітражна  комісія) -СУМ  (Словник української мови - сум (смуток);СТО(станція технічного  обслуговування) -сто (100); збіг українського та іншомовного слова: лава (предмет для  сидіння)- лава (з італ. - розплавлена вулканічна маса); клуб (диму) -клуб  (з  англ.- товариство, приміщення);-засвоєння з різних мов: ліга (з франц. - асоціація) - ліга (з італ.- знак над нотами у вигляді дуги); клінкер (з нім. - спечені глиняні  вироби у вигляді цегли) — клінкер (з англ. — вузький довгий спортивний човен).Омоніми можуть застосовуватися у різних функціональних стилях, але лише в художньому - з певною  стилістичною  метою. Науковий  і  офіційно-діловий вимагає точності  контексту,  тому  омоніми  у  них  не  мають  стилістичних функцій. Пароніми - слова, які  дуже  близькі  за звучанням, але  різні  за  значенням  і  написанням. Саме  ця  близькість,незначна звукова  різниця  у  мовленні  спричиняє  труднощі  у  засвоєнні  і призводить до помилок.Паронімія - явище,  поширене  у  всіх  сферах  мовної діяльності.Паронімічні пари.Слова можуть мати спільні корені, але відрізнятися  різними  префіксамиабо наявністю / відсутністю префіксів. Найчастіше це  дієслова  або  похідні від них утворення, напр.:ознайомити - дати відомості, інформацію (зі станом справ,з планом,з проектом) -познайомити - представити, рекомендувати (з приятелем,зі співробітниками);вирізнятися-виділятися серед інших,бути помітним(зростом,силою,голосом)-відрізнятися-характеризуватися особливостями,які  не  властиві Паронімічна пара  (або  й  більша  кількість  слів)  може  відрізнятисясуфіксами, напр.: адресант - „той, хто посилає лист, телеграму, відправник" -  адресат  той, кому адресується лист, телеграма, одержувач"; відносини - „стосунки, взаємини, зв'язки" - відношення -  „зв'язок  між одиницями-поняттями   (числами,   словами) у математиці,   мовознавстві,філософії тощо"; дипломант -особа, відзначена почесним дипломом за  видатні  успіхи  в якій-небудь  галузі"- дипломат - службова   особа,яка   займається дипломатичною діяльністю" - дипломник - „студент навчального  закладу,  який виконує дипломну роботу чи проект";   ожеледиця - „тонкий шар льоду на поверхні землі" -  ожеледь  -„кристали Отже, пароніми одночасно можуть бути: -   синонімами, напр.: повінь - повідь; будівля - будинок ;  -   антонімами, напр.: прогрес - регрес; еміграція - імміграція;  -  словами,  семантично  близькими,  напр.:  свідчення   -   свідоцтво;суперечка - суперечність; людський - людяний; черепаховий - черепашачий;  - словами однієї тематичної групи, напр.: ніготь - кіготь; ківш -  кіш;боцман —лоцман.

16.Особливості використання синонімів у діловому фаховому мовленні.

Синоніми—це слова відмінні одне від одного своїм: звуковим складом, але близькі або тотожні за значенням.Наприклад: сміливий, відважний, хоробрий, безстрашний, героїчний.Синоніми поділяються на три основні групи:1) лексичні синоніми, що відрізняються смисловими відтінками {відомий — видатний — славетний — знаменитий);2) стилістичні синоніми — це слова, що відрізняються, стилістичним і емоційним забарвленням (говорити — мовити — пророчити — верзти);3) абсолютні синоніми — зовсім не відрізняються значенням і в усякому контексті можуть вживатися без будь-якої відмінності {мовознавство — лінгвістика; століття — сторіччя). Таких синонімів в українській мові небагато. Синонімічні засоби мови мають глибоко національний характер. Вони свідчать про самобутність і специфіку мови. Уміле використання їх дозволяє розкрити те або інше поняття в усій його повноті. Однак надмірне нанизування синонімів, не виправдане змістом висловлювання, тільки засмічує мову.Незнання синонімічних можливостей призводить до помилок. Часто виникають ускладнення, коли в російській мові на позначення певних понять існує одне слово, а в українській мові — кілька. Деякі слова відрізняються лише префіксами. Тут треба бути особливо уважними, бо заміна однієї букви може вплинути на значення слова та всього тексту.Запам'ятайте значення слів-синонімів, що часто вживаються в діловому мовленні:Замісник. Заступник.Замісник — посадова особа, яка тимчасово виконує чиїсь обов'язки, тобто заміщає відсутнього керівника.Заступник — це офіційна назва посади.Квиток. Білет.Квиток — вживається у словосполученнях: театральний квиток, залізничний квиток, студентський квиток тощо. Білет — кредитний, банківський, екзаменаційний.Наступний. Подальший.Слово наступний вживається лише з конкретним поняттям: наступна зупинка, наступний тиждень. На означення абстрактного поняття вживається слово подальший: подальше життя, подальша доля.Положення. Становище. Стан.У російській мові на ці слова існують два відповідники — положение, состояние. Щоб правильно підібрати потрібне слово, визначаємо значення кожного з них. Слово положення вживається у словосполученнях: горизонтальне положення, вертикальне положення. Становище — міжнародне, офіційне; вживається в значенні: знайти вихід з певного становища.Слово стан — у таких словосполученнях: стан економіки, фінансів, стан справ, стан хворого. Тепер. Зараз. Нині. Сьогодні.Ці слова різні за лексичним значенням. Слово тепер виражає теперішній час. З таким же значенням вживаються слова нині, сьогодні. Зараз — характеризує момент розмови, тобто цієї миті, цієї хвилини.

18.Особливості використання граматичних форм іменників у професійному мовленні.

Іменник — самостійна частина мови, що об'єднує слова, які називають предмети, опредмечені знаки, процеси, дії та відповідають на питання хто? що?.Слід пам'ятати, що особливості ділової мови вимагають:1. Перевагу віддавати абстрактним, неемоційним, однозначним іменникам книжного походження: автор, біографія, варіант та ін.Треба уникати вживання іменників із розмовного стилю, із суфіксами збільшеності чи зменшеності, з усіченою основою тощо й заміняти їх нейтральними, книжними іменниками або іншими частинами мови чи розгорнутими пояснювальними конструкціями. 2. Використання іменників на означення статусу, професії, посади, звання (у більшості випадків) у чоловічому роді, наприклад:Слова (прикметник, дієслово), залежні від найменування посади чи звання, узгоджуються із цим найменуванням лише в чоловічому роді, наприклад: бухгалтер фірми виявив, висококваліфікований кухар ресторану переміг.Форми жіночого роду набувають лише залежні займенники та дієслова, узгоджуючись із прізвищем, посадою, фахом тощо. Слід звертати увагу на контекст уживання професії чи статусу. Жіночий рід мають слова: авторка, аспірантка, вихованка, дипломантка, дисертантка, кравчиха, поетеса, студентка, учениця та ін.3. Збірні іменники, що позначають:а) сукупність однакових або подібних понять, істот, тварин, предметів тощо заміняти іменниками у формі множини, б) сукупні поняття професійної діяльності, назви осіб за фахом і місцем роботи, проживання та національною приналежністю треба передавати за допомогою додаткових слів, що пояснюють узагальнення, 4. Уживати форму Кл. відмінка тільки у звертанні до осіб, називаючи: статус, посаду, звання, професію, родича, ім'я, ім'я по батькові, прізвище  5. Уникати двозначності та багатозначності іменників без додаткового пояснення. 6. Указуючи час за роком, іменник треба узгоджувати з числівником, займенником чи прикметником не в М. відмінку з прийменником у (в), а в Р. відмінку без прийменника,  7. Для іменників чоловічого роду II відміни в 3. відмінку однини характерним є нульове закінчення.8. Уживати іменник, дотримуючись унормованих форм числа, наприклад: 9. Пам'ятати, що: •    кількісний іменник раз у сполученні із числівником та іменником половина має форму рази. Якщо дробовий числівник виражений десятковим дробом, то маємо форму раз у Р. відмінку. •    в Ор. відмінку множини іменників II відміни та множинних іменників слід використовувати лише закінчення -ами (-еми), -има, •    одиниці виміру мають паралельну форму в Р. відмінку множини: децибелів і децибел, ватів і ват, але лише бітів, Гаусів, джоулів, ергів, мілібарів, байтів. Форма множини може позначати не саму речовину, а її конкретні види, сорти, типи:•    однина є засобом узагальнення, коли вказує на нерозчленованість, цілісність однорідних іменників: Перевезено ввесь урожай соняшнику. Та коли невизначену кількість однорідних іменників можна порахувати чи виміряти, слід уживати форму множини •    не можна відмінювати неживі предмети як живі істоти, наприклад: 10. Надавати перевагу не дієсловам, а віддієслівним іменникам, які забезпечують однозначність і водночас узагальненість змісту.Хоча в наказах, розпорядженнях та інших документах припускається форма наказового способу дієслова (доручити, оглянути та под.).

19.    Особливості використання граматичних форм прикметників у професійному мовленні.

Прикметник називає ознаку, якість або властивість предметі, явища, істоти. За значенням прикметники поділяються на якісні, відносні й присвійні. Усі вони змінюються за родами, числами й відмінками, а якісні, окрім того, мають ступені порівняння.1. Перевага надається прикметникам книжного походження: автобіографічний, валютний, ідеальний, конфіденційний, організаційний, парламентський, та ін. Отже, треба уникати вживання прикметників із розмовної, зниженої лексики, двозначним змістом, суфіксами збільшеності, зменшеності й пестливого забарвлення, стягнених повних та усічених форм, замінюючи їх однозначними, неемоційними прикметниками або розгорнутими пояснювальними конструкціями з інших частин мови. 2. У використанні ступенів порівняння окремих якісних прикметників перевага надається аналітичним формам, які утворюються за допомогою прислівників: дуже, надто, більш, менш та ін.3. Складена форма вищого й найвищого ступенів порівняння утворюється за допомогою прислівників: більш, найбільш, менш, найменш, але слід уникати вживання суфікса –іш-.4. Прикметник двосторонній уживається тільки тоді, коли стосується двох сторін у значенні — особа, група осіб, організація, яка представляється в певному відношенні іншій особі, особам, організації. Поєднується зі словами: договір, угода, домовленість, зв'язки.5. У формах М. відмінка однини чоловічого та середнього роду слід використовувати закінчення -ому.6.Замість розмовної форми треба користуватися конкретним визначенням.7. Уникають уживання присвійних прикметників, замінюючи їх іменниками або відповідними прикметниковими формами. Якщо потрібне точне означення, іменник-прізвище (посада, звання тощо) ставлять у Р. відмінку, це ж стосується тих випадків, коли є кілька однорідних членів. Але усталеним є вживання присвійних прикметників: а) у термінологічних словосполученнях: адамове яблуко, базедова хвороба, бертолетова сіль, рентгенівський апарат та ін.; б) у крилатих висловах: аріаднина нитка, авгієві стайні, езопівська мова, дамоклів меч  та ін. 8. Уникають уживання прикметників, що походять від географічних назв з додатковим роз'яснюючим іменником.  Але усталеним є вживання подібних прикметників, які означають географічні назви, що походять: а) від топонімів та інших географічних назв: Харківська область б) від імен, прізвищ чи псевдонімів: Соломонові острови 9. Прикметник узгоджується з іменником на означення певних професій, посад та звань жінок лише в чоловічому роді. 10. Усі прикметники (у ролі означень), що вживаються у сполуках із числівниками два, три, чотири, стоять у Н. та 3. відмінках множини й мають переважно закінчення -і, а не -их. Це ж стосується і прикметника останній із числівником п'ять і більше 11. Для визначення часу за роком треба вживати відповідні прикметники в Р. відмінку без прийменника у (в), або ж прислівник.12. Треба слідкувати за узгодженням прикметникових закінчень з іменниками на позначення невизначеної кількості однорідних предметів, що існують у певній сукупності.

20.Особливості використання граматичних форм  займенників у професійному мовленні.

Займенник лише вказує на предмети, ознаки та кількість, але не називає їх. Займенники в мові вживаються часто для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба обов'язково узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжиті займенники допомагають пов'язати речення в тексті. 1. Слід уникати використання займенників (якщо можна) або в їх значенні вживати інші частини мови (особливо в автобіографії, заяві, службових записках). 2. Слід уникати вживання займенників: • із суфіксами зменшеності: такесенький • складних неозначених форм: абиякий • усічених форм прикметникових займенників: на моїм 3. Треба використовувати тільки нормативні форми займенників, уникаючи розмовних, діалектних варіантів:4. Дійова особа в реченні, виражена займенником, повинна стояти в Н., а не в Ор. відмінку.5. Уникати двозначності, що може виникнути:а) якщо займенник віддалений від слова, із яким синонімічне пов'язаний:Їх виявилося багато. б) якщо можливе співвіднесення займенника з будь-яким зі слів, однаково граматично вираженим:не погодився. в) якщо замість особового займенника вжито присвійний:г) якщо вжито зворотно-приевійний займенник свій: д) якщо вжито зворотний займенник із неконкретним співвіднесенням:е) якщо неправильно узгоджено займенник зі збірним іменником:ж) якщо є невиправдане використання займенника у формі Ор. відмінка: 6. Не слід використовувати займенники 3-ї особи в присутності тих, про кого йдеться.Без займенника, як правило, укладаються ділові листи, які починаються дієсловом у 1-й особі множини (від імені організації, установи, закладу - Нагадуємо..., Повідомляємо...). Паралельно вживається форма 3-ї особи однини (Адміністрація повідомляє..., Ректорат просить..., Об'єднання інформує...).Без займенника я укладаються розпорядження і накази,які розпочинаються дієсловом у 1-й особі однини (Доручаю..., Пропоную..., Наказую...). Науковий стиль вимагає заміни авторського я на ми, залучаючи читача (слухача) до участі в міркуваннях. Правильний наголос у займенниках — це не тільки культура мовлення, а й засіб уникнення двозначності.У Р. й Д. відмінках однини займенників то, те, цей, це наголос падає на кінцевий склад: того, тому, цього, цьому. А в М. та Р. відмінках із прийменниками наголос переходить на перший склад: на тому, у цьому, біля того, для цього, до того, із цього, не без того, не від того.7. Для уникання зайвого паралелізму, краще в діловому мовленні додержуватися Р. чи 3. відмінків їх ніж присвійного займенника їхній.

 21.Використання родових форм іменників та займенників у професійному мовленні.

Використання іменників на означення статусу, професії, посади, звання (у більшості випадків) у чоловічому роді, наприклад:Слова (прикметник, дієслово), залежні від найменування посади чи звання, узгоджують-ся із цим найменуванням лише в чоловічому роді, наприклад: бухгалтер фірми виявив, висококваліфікований кухар ресторану переміг. Форми жіночого роду набувають лише залежні займенники та дієслова, узгоджуючись із прізвищем, посадою, фахом тощо. Слід звертати увагу на контекст уживання професії чи статусу. Жіночий рід мають слова: авторка, аспірантка, вихованка, дипломантка, дисертантка, кравчиха, поетеса, студентка, учениця та ін.

22.Особливості використання віддієслівних іменників у діловому мовленні.

Із морфологічних засобів офіційно-ділового стилю найхарактернішими є:-перевага імені над дієсловом;-широке використання віддієслівних іменників у певних жанрах, викликане прагненням до об’єктивності та узагальнення;-перевага наказового способу дієслова над іншими категоріями дієслів та віддієслівними іменниками у певні періоди — періоди посилення регламентації, у конкретних жанрах як вияв імперативності;

23.Особливості використання числівників у діловому мовленні.

Здебільшого в ділових паперах не обходяться без цифрових даних. Вони вимагають спеціального оформлення. Так, однозначні числа, що не мають посилань на одиниці виміру, в ділових паперах записуються словами. Наприклад: Акці­онерне товариство «Нікос» планує закупити не більше двадцяти автомобілів. Коли ж число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами. Наприклад: До магазину терміново завезли 150 центнерів картоплі, 40 центнерів яблук.Складні чи складені числівники записуються цифрами. Наприклад: На історичний факультет прийнято 156 студентів.Порядкові числівники вводяться в документи з відповідним відмінковим закінченням. Наприклад: Сьогодні ми виконали своє перше виробниче завдання.Складні слова, де перша частина позначається цифрою, можуть бути написані так: 50-процентний і 50 %; 100-кіло-метровий і 100 км.Іноді виникають труднощі у вживанні форм однини та множини числівників. Наприклад: Більшість спеціалістів вирішила. Більшість спеціалістів вирішили. Більшість спеціалістів вирішило. Тут усі три варіанти відповідають нормам сучасної української мови.Форма однини рекомендується, якщо у складі речення є слова такого типу: більшість, меншість, решта, частина, ряд, група, безліч, багато, мало і т. д. Наприклад: Решта пацієнтів теж обстежена; Більшість американських бізнесменів прибула в Україну.Форма множини рекомендується при однорідних членах речення. Наприклад: / вже не один, а безліч планерів оперізують (а не оперізує) небо.Якщо ж використовуються числівники на позначення великої кількості (а також іменники: сто, тисяча, мільйон, мільярд), то переважає однина. Наприклад: Чотириста вісімдесят підприємців прибуло (а не прибули) на виставку; В село повернулось (а не повернулись) сімдесят дев'ять молодих спеціалістів.Якщо вживаються числівники до десяти, то пишеться форма множини. Наприклад: чотири брати, два керівники, три менеджери.Велике значення має використання числівників в усному мовленні. Готуючи доповідь чи звіт, числівники треба записувати прописом і проставляти наголос. Краще будувати речення так, щоб числівники вживалися у називному відмінку.Слід запам'ятати наголошення числівників одинадцять, чотирнадцять.

24.Особливості використання дієслівних форм в офіційно-діловому стилі.

Дієсловом називається частина мови, що означає дію або стан предмета як прцес.

У систему дієслова входять такі форми:а) неозначена форма (інфінітив): прочитати, затвердити, сплатити;б) форми у дійсному, умовному та наказовому способах: підписав, передплатимо, підписав би, передплатив би, підпиши, передплати;в) безособові форми на -но, -то: підписано, передплачено, відкрито;г) дієприкметник: підписаний, передплачений, відкритий;д) дієприслівник: підписуючи, передплачуючи, відкриваючи.

1. Треба використовувати тільки книжні дієслова та їх форми: активізувати, дезінформувати, знаменувати, подається, символізувати, формулюючи й т. ін.2. Уникати умовного способу.3. Форми наказового способу використовуються в ділових паперах дещо своєрідно. Форми власне наказові (іди, пиши, робіть) вживаються лише в усному мовлені. В писемному мовленні переважає інфінітив та описові лексичні засоби. Саме інфінітив у наказах та розпорядженнях надає висловленню категоричності (доручити, звільнити, призначити, а не доручить, звільнить, призначить).4. В актах, наказах, розпорядженнях, службових листах, інструкціях, дорученнях уживають неозначену форму дієслова (інфінітив).Але слід пам'ятати, що нормативною є форма на -ти, а не на -ть (говорити, запроваджувати, виконквати).5. У документах більшість дієслів має форму 3-ї особи однини, але неприпустиме використання коротких форм (допомагає, а не допомога; оббігає, а не оббіга)6. Треба надавати перевагу активним конструкціям над пасивними або ж використовувати безособову конструкцію з дієслівними формами на -но, -то. У таких текстах ідеться про наслідки якихось заходів чи подій у момент мовлення:7. Найпоширенішою дієслівною формою в офіційно-діловому стилі є дієслово теперішнього часу із значенням позачасовості, яке вживається у першій або третій особі множини: (ми вимагаємо, дирекція звертається, рівень інфляції становить).Теперішній час може вживатися у значенні майбутнього, коли треба підкреслити обов'язковість виконання дії (нарада розпочинається о 10-й годині, мітинг розпочинається завтра об 11.00).8. Треба уникати форм давноминулого часу.9. Дієслова доконаного виду утворюють просту форму майбутнього часу: профінансуємо, сплатимо, переглянемо. Дієслова недоконаного виду мають просту і складену форми майбутнього часу. Надавати перевагу слід складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі:10.Не порушувати норми вживання форм залежного слова:11. Форми нема – немає вживаються паралельно: у нас нема таких документів – у нас немає таких документів або ми не маємо таких документів.12.Форми 2-ї особи однини, 1,2-ї особи множини дозволяють уникати форми давайте в наказовому способі. Обійтися без неї неможливо й за допомогою додаткових слів.13. Дієслово давайте вживається лише у своєму прямому значенні, коли ця форма заохоти поєднується з іменником, що означає певні предмети: Давайте Ваші посвідчення; Розрахунки і креслення давайте мені.Хоча й у цих випадках інтонаційно та за допомогою невербальних засобів (жесту) можна спонукати до дії: Ваші посвідчення, будь ласка; Прошу розрахунки і креслення.14.Існує дві рівнозначні форми написання дієслів із числівниками: а) Шість бригад не виконало (не виконали) план. Але за непрямого порядку слів лише – Не виконало план шість бригад; б) Двоє студентів пішло до їдальні (сумісна дія – пішли разом); Двоє студентів пішли до їдальні (роз'єднана дія – кожен пішов окремо).15.За наявності слів разом, спільно дієслово (присудок) ставиться в однині: Адміністрація заводу спільно із профкомом розглянула... Але ставиться у множині, коли однорідні підмети вжиті через кому або через сполучники -і-, -й-, -та-: Адміністрація заводу та профком розглянули.16. Дієслово вибачаюсь (-ся) має у своєму складі колишній займенник ся, що був формою від себе – я, порівняйте: збираюся (я збираю себе), умиваюся (я вмиваю себе).17. Слід уникати лінгвістично необгрунтованого вживання частки -ся-, -сь-: слід писати Роботу аналізують за такими вимогам, а не Робота аналізується за такими вимогами.18. Дія, названа присудком, і дія, названа дієприслівником, обов'язково мають виконуватися одним суб'єктом:19. Дієслово бути в усіх особах однини і множини теперішнього часу має форму є: підприємство є юридичною особою, контракт є документом.

25.Особливості використання службових частин мови у професійному мовленні.

Прийменник – це службова частина мови, яка уточнює граматичне значення іменника і виражає зв'язки між словами в реченні.Сфера вживання прийменників у діловій мові необмежена. Виражаючи смислові відношення між словами не самостійно, а спільно з відмінковими закінченнями іменника або займенника, прийменник утворює прйменниково-відмінкову конструкцію: занепокоєні з приводу дій, у відповідності до, у залежності від. Часто прийменниково-відмінкові форми синонімічні безприйменниково-відмінковим: занепокоєні діями, відповідно до, залежно від.У більшості випадків вибір прийменника визначається традицією: у вихідні дні, на цьому тижні, звертаємося з пропозицією, надсилаємо на адресу. Правила використання прийменників у діловому стилі:1. Правильно добирати прийменникові конструкції: враження про виставку – враження від виставки; застерігати про небезпеку – застерігати від небезпеки; вітер п'ять метрів на секунду – вітер п'ять метрів за секунду.2. При виборі прийменникової чи безприйменникової конструкції, перевага надається безприйменниковій: зрікатися від ідеалів – зрікатися ідеалів, повідомляти по телефону –  телефонувати, оплатити за проїзд – оплатити проїзд.3. У прийменникових конструкціях іменник повинен ставитися в правильному відмінку: всупереч проблем – всупереч проблемам, завдяки опитування – завдяки опитуванню, наперекір рішень – наперекір рішенням.4. Не слід нагромаджувати в одному контексті однакуові прийменники: На наступному тижні на честь свята на сценах театрів, на відкритих майданчиках, на Центральному стадіоні відбудуться найрізноманітніші концерти, на які ми запрошуємо всіх бажаючих.5. Пропуск прийменника створює двозначність тексту: лист організації – від організації, до організації.6. У діловому стилі української мови є ряд особливо часто повторюваних усталених словосполучень дієслівного типу, де заміна прийменників неможлива: витрати на, відрахування на, винагорода за, покладається на, у відповідь на, у відповідності з, відповідно до, у зв'язку з, згідно з, залежно від, виходячи з.

26.Синтаксичні особливості професійних текстів.

У діловому мовленні використовуються речення розповідного характеру. Питальні й окличні речення в ділових паперах зустрічаються досить рідко.1. В реченнях переважає прямий порядок слів. Це виражається: · підмет стоїть перед присудком;· узгоджене означення стоїть перед означуваним словом, неузгоджене – одразу ж після нього;· вставні слова, як правило, вживаються на початку речення:

Вставні конструкції виражають:· модальну оцінку (впевненість невпевненість, передбачення, можливість, неможливість, сумнів тощо) – безсумнівно, безумовно, звичайно, ймовірно, можливо, мабуть, здається, напевне, очевидно, без сумніву · почуття людини у зв'язку з повідомленням (радість, здивування, співчуття, застереження тощо) – на щастя, на жаль, як навмисне, шкода · активізують увагу співрозмовника – чуєте, знаєте, дивись, погодьтесь, повірте, уявіть собі, майте на увазі, зверніть увагу, прошу вас, даруйте, між нами кажучи · вказують на джерело повідомлення – кажуть, повідомляють, за висловом, на думку, на нашу думку, по-моєму, по-нашому · допомагають упорядкувати думки, пов'язати їх між собою – по-перше, по-друге, нарешті, з одного боку, до речі, між іншим, навпаки, наприклад, отже, виявляється, зокрема, з рештою, повторюю · виражають емоційність вислову, підкреслюють експресивність його – даруйте, пробачте, легко сказати тощо

Використання непрямого порядку слів у діловому тексті виправдане, коли треба наголосити на певному слові: у повідомленні "Завтра відбудеться засідання ревізійної комісії", наголошується на часі проведення заходу.2. Типовими для ділових текстів є дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Вони дають змогу чітко виявити логічне підпорядкування частини висловлюваної думки, а водночас і економніше висловлювати її, беручи на себе функції підрядного речення.· Тому дієприслівникові та дієприкметникові звороти ставляться на початок речення: Зважаючи на викладене вище, хочемо...· Для передачі часового, причинового, умовного значення дієприслівникові звороти замінюють підрядним реченням: · Не бажано розпочинати кожне речення чи абзац документа дієприслівниковим зворотом. Їх варто заміняти підрядним реченням: 3. При укладанні документів слід звернути увагу на присудок.· У документах присудок переважно має форму теперішнього часу· Поширені пасивні конструкції із дієсловами на -ться, які вказують на позачасовість дії:.· У ролі присудка досить часто вживаються інфінітивні конструкції: зробити, включити.· Вживається також і наказова форма дієслів: наказую, пропоную оголосити застосовується лише в першій особі однини в тих документах, які показують принцип єдиноначальності.4. Документ лише тоді логічно бездоганний, коли в ньому витримано ієрархію підпорядкування понять. Тому до однорідних членів речення в ньому ставляться досить жорстокі вимоги.· У ролі однорідних не виступають слова, що виражають родові (ширші) та видові (вужчі) поняття. · Не можна будувати однорідного ряду зі слів, близьких за значенням або тотожних:.· Не слід вживати як однорідні ті слова, що виражають різнопланові, тематично не пов'язані поняття: · Якщо при однорідних членах є узагальнююче слово, то воно повинне стояти у тому ж відмінку, що й однорідні члени речення.

27.Порядок слів у текстах офіційно-ділового стилю. 

В реченнях переважає прямий порядок слів. Це виражається: • підмет стоїть перед присудком• узгоджене означення стоїть перед означуваним словом, неузгоджене – одразу ж після нього• вставні слова, як правило, вживаються на початку речення:

Вставні конструкції виражають:• модальну оцінку (впевненість невпевненість, передбачення, можливість, неможливість, сумнів тощо) – безсумнівно, безумовно, звичайно, ймовірно, можливо, мабуть, здається, напевне, очевидно, без сумніву • почуття людини у зв'язку з повідомленням (радість, здивування, співчуття, застережен-ня тощо) – на щастя, на жаль, як навмисне, шкода • активізують увагу співрозмовника – чуєте, знаєте, дивись, погодьтесь, повірте, уявіть собі, майте на увазі, зверніть увагу, прошу вас, даруйте, між нами кажучи • вказують на джерело повідомлення – кажуть, повідомляють, за висловом, на думку, на нашу думку, по-моєму, по-нашому • допомагають упорядкувати думки, пов'язати їх між собою – по-перше, по-друге, наре-шті, з одного боку, до речі, між іншим, навпаки, наприклад, отже, виявляється, зокрема, з рештою, повторюю • виражають емоційність вислову, підкреслюють експресивність його – даруйте, пробач-те, легко сказати тощо Використання непрямого порядку слів у діловому тексті виправдане, коли треба наголо-сити на певному слові: у повідомленні "Завтра відбудеться засідання ревізійної комісії", наголошується на часі проведення заходу.

28.Особливості вживання інфінітивних конструкцій, пасивних конструкцій у діловому мовленні.

При укладанні документів слід звернути увагу на присудок.

• У документах присудок переважно має форму теперішнього часу

• Поширені пасивні конструкції із дієсловами на -ться, які вказують на позачасовість дії:.

• У ролі присудка досить часто вживаються інфінітивні конструкції: зробити, включити.

• Вживається також і наказова форма дієслів: наказую, пропоную оголосити застосову-ється лише в першій особі однини в тих документах, які показують принцип єдиноначаль-ності.

29.Особливості вживання вставних слів, дієприслівникових зворотів у текстах офіційно-ділового стилю. 

Типовими для ділових текстів є дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Вони дають змогу чітко виявити логічне підпорядкування частини висловлюваної думки, а вод-ночас і економніше висловлювати її, беручи на себе функції підрядного речення.

• Тому дієприслівникові та дієприкметникові звороти ставляться на початок речення: Зважаючи на викладене вище, хочемо.• Для передачі часового, причинового, умовного значення дієприслівникові звороти за-мінюють підрядним реченням: • Не бажано розпочинати кожне речення чи абзац документа дієприслівниковим зворо-том.

30.Поняття про документ. Класифікація документів.

Основним видом текстів в офіційно-діловому стилі є документи. В українській мові це слово з'явилося наприкінці XVII — на початку XVIII ст., витіснивши з ужитку власне українські слова — грамота, лист, листовне письмо, які використовувалися на позначення паперів, що мали юридичну силу, тобто підтверджували законність певних дій, право на володіння чимось тощо.У сучасній мові слово «документ» має такі значення:• діловий папір, що посвідчує певний юридичний факт, підтверджує право на що-небудь, служить доказом чого-небудь;• письмове свідоцтво, що офіційно підтверджує особу;• письмовий твір, грамота та інші офіційні папери як свідчення про щось історичне, важливе.У документах закріплюється інформація про особу, факти, події, явища об'єктивної дійсності, суспільний і фаховий статус людини. Ця інформація має офіційний характер, адресність, повторюваність, актуальність, достовірність, об'єктивність. Правила складання та оформлення документів регламентують державні стандарти. В Україні нині чинний ДСТУ 4163—2003. «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів».Ділове спілкування із зарубіжними партнерами відбувається з урахуванням міжнародних стандартів на основні документи.Сукупність документів називають документацією. Вона регулює діяльність фізичних і юридичних осіб у правовій сфері, забезпечує управлінські процеси в суспільстві, на підприємствах різної форми власності, в установах та організаціях. Крім правової та управлінської функцій, документація виконує ще й соціальну, інформаційну, комунікативну, культурну, облікову функції, а також є історичним джерелом, яке зберігається визначений законом час в архівах.Документи відрізняються один від одного змістом (документи з адміністративних питань, комерційних, кадрових, фінансово-кредитних, бухгалтерського обліку, зовнішньоторговельної діяльності та ін.); надходженням (офіційні й особисті); стадіями створення (чорнові, оригінальні, копії документів); ступенем гласності (звичайні, секретні і для службового користування); терміном зберігання (постійного й тимчасового зберігання); призначенням (індивідуальні й типові) тощо.

31.Структура тексту документа.

Структура тексту — це форма існування його змісту. Форма тексту документа призначена полегшити сприйняття змісту і спростити роботу з ним, тому більшість документів має стандартизовану структуру. Оскільки документи жанрово різнорідні, то й структура їх не однотипна.За рівнем стандартизації документи поділяють на дві групи: документи з високим рівнем стандартизації і документи з низьким рівнем стандартизації.Документи з високим рівнем стандартизації складаються за уніфікованими зразками з використанням бланків. Тексти таких документів або типізовані, або трафаретизовані. Процес укладання таких документів зводиться до вибору відповідної стандартної форми і заповнення формуляра за існуючими зразками.Тексти документів з низьким рівнем стандартизації мають відносно сталу зовнішню структуру, однак лексичне і синтаксичне наповнення її залежить від конкретних ситуацій. У текстах таких документів зміст розгортається послідовно, тому в їх структурі обов'язкові логічні елементи: вступ, основна частина, закінчення.Така структура тексту є загальною і варіюється з огляду на вид документа та мету його створення. Іноді якось частина може бути упущена.Існує кілька варіантів розташування частин тексту: вступ, основна частина, висновки; вступ, висновки, основна частина; висновки, вступ, основна частина.У межах кожної частини текст членується на абзаци — частини, що виокремлюються відступами вправо на п'ять знаків від початку першого рядка.Абзац — графічне виділення групи речень, об'єднаних тісними смисловими і граматичними зв'язками, що називається складним синтаксичним цілим.Абзацне членування робить зрозумілою композиційно-синтаксичну структуру тексту, полегшує сприйняття повідомлення, оскільки читання супроводжується паузами, які вказують на тематичні переходи, розстановку акцентів. Для чіткості структури абзаци і більші частини тексту можуть бути доповнені нумерацією, що теж відображає послідовність викладу. У справочинстві використовують дві системи нумерації: буквенно-цифрову (традиційну) і цифрову. Великий за обсягом текст ділять на розділи, підрозділи, глави, параграфи тощо. Найбільші частини тексту документа нумерують римськими цифрами. Структурні частини наступного порядку позначаються арабськими цифрами з крапкою. Після них перше слово наступного речення починається з великої літери. Менші підрозділи позначають арабськими цифрами з дужкою, після якої крапки не ставлять, а наступне слово пишуть з малої літери: Найменші структурні частини нумерують малими літерами українського алфавіту з дужкою після них.Цифрова система нумерації передбачає використання тільки арабських цифр, після яких ставляться крапки, а перше слово наступного речення починається з великої літери. Номери великих за обсягом частин тексту або загальних за змістом складаються з однієї цифри. Другий ступінь поділу складається з двох цифр — номера розділу і порядкового номера підрозділу, між якими ставлять крапку. У кінці номера підрозділу також ставиться крапка. Пункти нумерують у межах кожного підрозділу. Номер пункту складається з порядкових номерів розділу, підрозділу, пункту, між якими ставлять крапку. У кінці номера повинна стояти крапка. Підпункти нумерують у межах кожного пункту за такими ж правилами, як пункти. Цифрова система нумерації особливо зручна у разі машинного оброблення інформації.

32.Оформлення документів. Поняття про реквізити.

Документи складаються на основі єдиних стандартів і правил. Результатами уніфікації є стандартизовані формати і формуляри-зразки, а також сталі синтаксичні конструкції.Елементами уніфікації документа є:а) формат — розмір аркуша паперу, на якому розміщується документ. Стандартним форматом для більшості ділових паперів є А4 та А5;б) бланк — друкована стандартна форма документа з відтвореною постійною інформацією та відведеним місцем для заповнення конкретними даними;в) формуляр-зразок — модель документа, на якій позначені місця для розміщення кожного реквізиту чи групи реквізитів, що сприяє швидкому пошуку потрібних елементів інформації;г)        шаблон документа — типова структура документа, в яку включені стандартні елементи оформлення;ґ) реквізити — обов'язкові вихідні дані документа.У формулярі-зразку усталеними є такі реквізити: державний герб; логотип; зображення державних винагород; код підприємства, установи, організації; код форми документа; назва міністерства або відомства; повна назва установи, організації або підприємства — автора документа; назва структурного підрозділу; індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреси, номер телетайпа, адреса електронної пошти, номер телефону, факсу, номер рахунка в банку; назва виду документа; дата; індекс; посилання на індекс та дату вхідного документа; місце складання або видання; гриф обмеження доступу до документа; адресат; гриф затвердження; резолюція; заголовок до тексту; відмітка про контроль; текст; відмітка про наявність додатка; підпис; гриф узгодження; візи; печатка; відмітка про засвідчення копій; прізвище виконавця та номер його телефону; відмітка про виконання документа й направлення його до справи; відмітка про наявність електронного варіанту; відмітка про надходження.Набір реквізитів, як і вигляд бланка, залежить від виду документа. Кожен з названих реквізитів розташовується у чітко визначеному місці за встановленими правилами оформлення й має певне призначення. Існують два варіанти розташування реквізитів — кутовий і повздовжній.

33.Основні правила оформлення реквізитів.

Реквізити – це сукупність обов'язкових елементів у документі, без яких він не може бути підставою для обліку й не має юридичної сили.Для складання організаційно-розпорядчих документів використовуються такі реквізити:Державний герб України;емблема організації;зображення урядових нагород;код підприємства;код документа;назва міністерства чи відомства;назва установи;назва структурного підрозділу;індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреси, номер телетайпа, номер телефону, номер рахунку в банку;назва виду документа;дата;індекс;посилання на індекс і дату вхідного документа;місце складання чи видання;гриф обмеження доступу до документа;адресат;гриф затвердження;резолюція;заголовок до тексту;позначка про контроль;текст;позначка про наявність додатка;підпис;гриф погодження;візи;печатка;позначка про засвідчення копії;прізвище виконавця та номер його телефону;позначка про виконання документа й направлення його до справи;позначка про перенесення даних на машинний носій;позначка про надходження.Розрізняють постійні та змінні реквізити. Постійні реквізити використовуються на уніфікованих формах чи бланках документів, а змінні – під час його складання.Кожен реквізит має бути розміщений у документі на постійному місці. Це робить документ зручним для зорового сприймання. Розміщують реквізит на бланку.Бланк – це аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію. Найчастіше доводиться користуватися бланками службових листів, довідок, актів, наказів, протоколів тощо. Бланки виготовляються на папері форматів А4 і А5.Досвідчені службовці кажуть, що документ – обличчя установи, а бланк – її візитна картка. До виготовлення бланків існують такі вимоги:– повинні бути виконані бездоганно (бездоганні текст і поліграфія);– чітко надруковано текст;– текст має бути подано грамотно.За державними стандартами передбачено кутове і поздовжнє розміщення реквізитів.Група реквізитів і їх постійних частин, відтворена як блок на бланку документа, називається штампом бланка. Кутове розміщення більш раціональне, бо праворуч від штампа на вільному місці можна заповнити реквізит «адресат». Такі бланки рекомендують використовувати при оформленні документів, що мають «гриф затвердження» (протоколів, актів тощо).Поздовжнє розміщення штампа доцільне у випадках, коли назва установи разом з назвою вищестоящої організації, якій вона підпорядкована, складається з великої кількості слів і не може розміститись на площі, відведеній державним стандартом для кутового штампа.Як було сказано вище, формуляр-зразок передбачає певні реквізити, місце їх розміщення та правила оформлення.

34.Поняття про документацію щодо особового складу. Реквізити документів.До документів щодо особового складу відносяться: автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів.

35.Складання заяви (простої і складної). Призначення, структура тексту, реквізити документа.

Заява – письмове прохання, оформлене за певним зразком, що подається на ім'я офіційної особи або до установи чи організації. За допомогою цього звернення працівник здійснює надані йому діючим законодавством певні права.Потрібно розрізняти заяви:1) від організацій і установ;2) особисті заяви.Заяви від організацій і установ пишуть на бланках (часто ведеться їх облік).Особисті заяви, залежно від змісту, можуть бути таких підвидів:

а) заява про встановлення режиму праці (скороченого робочого дня, неповного робочого тижня);б) заява про переведення на іншу роботу;в) заява про звільнення;г) заява про надання (перенесення, поділ, відміну, часткове надання) чергової профспілкової відпустки;r) заява про надання відпустки за свій рахунок;д) заява про надання частково сплачуваної відпустки по догляду за дитиною;е) заява про надання відгулу;є) заява про зміну прізвища;ж) заява про достроковий початок роботи після виходу з відпустки;з) заява про призначення (переоблік) пенсії тощо.Усі вказані заяви, за винятком заяви про призначення (переоблік) пенсії, оформляються працівником власноручно на чистому аркуші паперу. У необхідних випадках у заяві потрібно вказати про додатки до неї (документи, що підтверджують наявність у працівника певних прав, з приводу реалізації яких він звертається). Так, до заяви про зміну прізвища потрібно додати копію свідоцтва про шлюб.Реквізити особистих заяв:• адресат;• відомості про того, хто пише заяву (прізвище, ім'я, по батькові у родовому відмінку, при потребі – домашня адреса, номер телефону);• назва виду документа (слово Заява);• текст заяви;• додаток (записуються документи, що підтверджують правомірність заяви);• дата (записується словесно-цифровим способом ліворуч);• підпис заявника.Кому адресується заява і від кого – цей запис робиться у правому куті аркуша.

36.Складання резюме. Призначення, структура тексту, реквізити документа. 

Резюме – короткий висновок з основними положеннями з доповіді, промови, наукової праці, дискусії.Словом `резюме` називають і документ, у якому коротко викладено особисті, освітні та професійні відомості про особу.Найчастіше останнє резюме просять надіслати поштою чи факсом тих, хто бажає взяти участь у конкурсі, що оголошено, або хоче влаштуватися на роботу на фірмі, підприємстві, в установі. Резюме дасть можливість керівникам вибрати ті кандидатури, які найбільше їм підходять за своїм фаховим рівнем. Тому до складання цього документа потрібно ставитися ретельно.Резюме має давати роботодавцям уявлення про кандидата. Після ознайомлення дирекції фірми (установи, організації) з резюме претендентів на посаду, їх запрошують на співбесіду.Оформляють цей документ друкованим способом, найчастіше на персональному комп'ютері. За обсягом резюме може бути на одну сторінку.Кожен кандидат повинен подати відомості про себе точно, лаконічно, детально.Реквізити:– назва виду документа;– домашня адреса, телефон;– прізвище, ім'я, по батькові;– особисті дані (дата народження, сімейний стан);– відомості про освіту (зазначити заклади освіти, де навчалися, курсову перепідготовку, знання іноземних мов та ін. – усього того,що може сприяти вибрати саме вашу кандидатуру);– науковий ступінь;– відомості про досвід роботи (зазначити, які посади обіймали раніше, де працюєте тепер, стаж роботи);– додаткова інформація (найчастіше подається на вимогу роботодавця: про ваші позитивні якості, ставлення до праці, володіння суміжними спеціальностями тощо);– дата;– підпис.

37.Поняття про наказ, розпорядження. Призначення, структура тексту, реквізити документів.

Наказом називається розпорядчий документ, що видається керівником підприємства чи установи на правах єдиноначальності і в межах своєї компенсації.Наказ видають для вирішення основних і оперативних питань. При виданні наказів потрібно дотримуватися низки вимог і правил, щоб документ забезпечував його юридичну повноцінність.Спочатку потрібно укласти проект наказу, погодити його з усіма зацікавленими особами (чи організаціями).Накази видає керівник з усіх питань, що входять до його компетенції. У тексті наказу вказують терміни його дії. Скасувати наказ може лише вповноважена особа чи інстанція.Усі накази здебільшого поділяють на дві групи:1) накази про особовий склад,2) накази із загальних питань.Накази про особовий склад оформляють призначення, переміщення, звільнення працівників, відрядження, відпустки, різні заохочення, нагороди, стягнення тощо.Накази із загальних питань (їх називають ще наказами з питань основної діяльності) поділяють на:а) ініціативні накази ( вони видаються з метою оперативного впливу на процеси, що виникають усередині організації (підприємства);б) накази на виконання розпоряджень вищих органів (вони видаються при створенні, реорганізації або ліквідації структурних підрозділів, при затвердженні положень про структурні підрозділи, при підсумуванні діяльності установ, затвердженні планів тощо).

Реквізити наказу:• назва організації, (підприємства);• назва виду документа (наказ);• дата;• місце видання;• номер заголовка до тексту;• текст;• підпис керівника;• види погодження.Текст наказу має містити констатаційну і розпорядчу частини.

У констатаційній частині:• вказується причина видання наказу (це вступ);• далі переказуються основні факти (це доведення);• викладено мету видання наказу (це висновок).Якщо наказ видається на виконання розпорядчого документа вищої установи, то в констатаційній частині потрібно вказати назву, номер, дату і заголовок до тексту розпорядчого документа. Інколи потрібно передати зміст розділу документа вищої інстанції (цей розділ був підставою для видання наказу).Розпорядження – це правовий акт управління державного органу.Цей документ видається керівником чи колегіальним органом у рамках наданого посадовій особі чи державному органові компетенції.Розпорядження має обмежений термін дії, стосується вузького кола осіб – виконавців документа.Розпорядження можуть видаватися Кабінетом Міністрів України, місцевими радами, представниками Президента України на місцях, керівниками колегіальних органів, тощо.Реквізити:– назва структурного підрозділу;– коди;– назва виду документа;– підпис відповідальної особи;– індекс;– місце видання;– заголовок до тексту;– текст;– дата або дата й номер;– підпис, або дата й номер;

38.Характеристика. Призначення, структура тексту, реквізити документа.

Характеристика — це документ, в якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника (учня).Характеристика дається, як правило, з останнього місця роботи або навчання. Готує її керівник структурного підрозділу (у школі — класний керівник). Підписується керівником установи або ж керівником установи й керівником структурного підрозділу та засвідчується гербовою чи круглою (що прирівнюється до гербової) печаткою.Характеристика подається при вступі до навчальних закладів, висуванні на виборні посади, переобранні, атестації, оформленні на роботу тощо. Залежно від призначення може бути виробничою, атестаційною, рекомендаційною, нейтральною.Характеристика складається, як правило, з таких реквізитів:1. Назва документа.2. Прізвище, ім’я, по батькові особи (повністю), на яку складається характеристика, у родовому відмінку.3. Посада, науковий ступінь, учене звання (якщо є), місце роботи, навчання.4. Рік народження (за необхідності — національність, домашня адреса, освіта).5. Текст.6. Дата укладання характеристики.7. Підпис керівника установи (другим може бути підпис керівника структурного підрозділу, інших посадових осіб).8. Печатка установи.

Текст характеристики містить, як правило, такі дані: - короткі анкетні дані про особу, на яку складається характеристика;- відомості про трудову (навчальну) діяльність особи (де, з якого часу працює, на яких посадах працює або дані про навчання);- оцінка ділових і моральних якостей особи, ставлення до колег, риси характеру, відомості про стягнення, заохочення, нагороди;- висновки про особу, на яку складається характеристика;- місце, куди подається характеристика.

39.Автобіографія. Призначення, структура тексту, реквізити документа.

Автобіографія — це документ, у якому особа, що складає його, подає опис свого життя та діяльності в хронологічній послідовності.Автобіографія має бути вичерпною й лаконічною, може писатися від руки або з використанням технічних засобів. Залежно від призначення автобіографія може бути:- автобіографією-розповіддю (укладається в довільній формі);- автобіографією-документом (точно викладаються основні факти).

Автобіографія складається з таких реквізитів:1. Назва документа.2.Текст.3. Дата.4.Підпис, ініціали, прізвище особи, яка написала автобіографію.

Основними складовими частинами тексту автобіографії є:1. Прізвище, ім’я, по батькові (повністю, у називному відмінку).2.Число, місяць, рік і місце народження.3. Відомості про навчання (роки й місце, одержана освіта й спеціальність за дипломом тощо).4. Відомості про трудову діяльність (коли, де, на якій посаді працював автор автобіографії, останнє місце роботи чи навчання, посада).5. Відомості про громадську роботу, досягнення, заохочення, захоплення.6. Відомості про батьків (прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, де й ким працюють, посада або останнє місце роботи).7. Склад родини і стан сім’ї.8. Паспортні дані, домашня адреса, номер телефону.

40.Поняття про довідково-організаційні документи. Реквізити документів.

Переважна більшість документів,що відправляються із установ та спрямовуються до них,є інформаційно-довідковими.Вони містять повідомлення про наявний стан справ у закладах,який є підставою для прийняття розпорядчих документів.Вони носять допоміжний характер відповідно до організаційно-розпорядчої документації,не обов'язкові для виконання на відміну від інших.Повідомлення,що міститься в них,може спонукати до дії або бути лише доведена до відома. До довідково-інформаційних документів належать: 1. відгуки; 2. акти; 3. доповідні; 4. довідки; 5. звіти; 6. записки (доповідні, пояснювальні).

41.Службові листи, їх різновиди. Призначення, структура тексту, реквізити документів.

Службові листи—узагальнена назва різноманітних за змістом інформаційних документів,які виступають основним засобом спілкування й оперативного управління діяльністю установ,організацій,підприємств.Офіційне листування можна розділити на три види:1. Дипломатичне—офіційне листування міждержавних установ чи іноземних представництв у дипломатичній практиці.2.Адміністративне—офіційне листування між органами управління(органи влади,керівні органи)та виконавцями(установи,підприємства,організації),а також їх структурними підрозділами.3. Ділове(комерційне)—листування напівофіційного характеру між фірмами,установами тощо.За кількістю адресатів листи розрізняють на:1. Звичайні- надсилаються на одну адресу від імені одного кореспондента.2.Циркулярні—надсилаються керівною установою до своїх структурних підрозділів (кілька адрес).3. Колективні—надсилаються на одну адресу від імені кількох кореспондентів.За функціональними ознаками листи поділяють на два види:1.Листи,що потребують відповіді(лист-прохання,лист-запит,лист-нагадування,лист-пропозиція,лист-звернення,лист-вимога тощо).2.Листи,що не вимагають відповіді(лист-відповідь,лист-запрошення,лист-подяка,супровідний,гарантійний,комерційний,рекомендаційний лист тощо).Текст листа складається, як правило,зі вступної й основної частин,логічно пов’язаних між собою.У вступній частині зазначаються факти,події,обставини,що спричинили написання листа,посилання на нормативні документи,інструкції тощо.В основній частині викладається зміст листа:- у листі-проханні викладається прохання;- в інформаційному листі повідомляється про певний факт чи захід;- у листі-запрошенні пропонується взяти участь в якомусь заході;- у листі-підтвердженні – повідомлення про отримання якого-небудь відправлення (листа, телеграми тощо);- у листі-нагадуванні – вказівка про наближення або закінчення терміну певного зобов’язання або проведення заходу;- у листі-відповіді висловлюється рішення з приводу вже поставленого питання;- у супровідному листі адресат інформується про направлення до нього доданих до листа документів.

Офіційні листи готуються, як правило, на службових бланках (зрідка — на чистих аркушах) і обов’язково реєструються канцелярією.У листі має висвітлюватися лише одне питання, зміст повинен бути чітким, стислим та лаконічним.

42.Службові записки: доповідна, пояснювальна. Призначення, структура тексту, реквізити документів.

Доповідна записка - це документ, адресований керівникові структурного підрозділу, установи,вищої організації,у якому викладається інформація про факти,події,ситуацію, що склалася,виконану роботу тощо,а також наводяться свої висновки й пропозиції.Укладається з власної ініціативи або ж за вказівкою керівника.Деякі реквізити в доповідних записках як внутрішніх документах досить часто не пишуться (структурний підрозділ, звідки надійшов документ, номер, заголовок).Пояснювальна записка — це документ, в якому:- особа викладає причини якихось подій, фактів, допущених нею порушень (укладається з власної ініціативи або ж на вимогу керівника структурного підрозділу чи установи);- міститься додаток чи доповнення до основного документа, в якому пояснюється зміст окремих його положень (мета, актуальність, структура, зміст призначення та ін. плану, звіту, проекту тощо).Пояснювальні записки можуть бути службовими (відтворюються, як правило, на бланках) й особистими (відтворюються на аркушах паперу за підписом автора).Службова доповідна і пояснювальна записка містить такі реквізити:

1. Назва структурного підрозділу, звідки надійшов документ (розміщується вгорі зліва).2. Адресат (посада, установа, прізвище, ініціали, розміщується вгорі праворуч).3. Назва документа.4. Дата.5. Номер.6. Заголовок (Про…).7. Текст.8. Посада адресанта.9. Підпис, ініціали, прізвище адресанта.

43.Складання звіту, плану. Призначення, структура тексту, реквізити документів.

План–це документ,у якому подано перелік видів робіт,що мають бути виконані.У планах указуються терміни виконання, прізвища виконавців,обсяг роботи.Розрізняють плани прості і складні.Залежно від того, на який час планується робота, ці документи поділяються на:– щоденні,– тижневі;– місячні,– квартальні,– піврічні,– річні тощо.

Залежно від виконавців плани можна поділити на індивідуальні і колективні.

Плани роботи установ (організацій) підписуються керівниками, а деякі узгоджуються з вищими або суміжними установами.Найчастіше плани роботи затверджуються керівником чи колегіальним органом.Плани можуть бути оформлені у формі таблиці чи записані як текст.Реквізити плану такі:– назва установи;– назва виду документа;– вказівка на термін укладання плану;– текст із вказівкою на термін виконання та виконавців;– дата складання;– гриф узгодження;– гриф затвердження;– печатка.Слово «звіт» має декілька значень: 1. Письмове чи усне повідомлення офіційній особі або організації про свою роботу, виконання завдань, доручень і т. ін. 2. Докладна розповідь, інформація і т. ін. про що-небудь.За змістом (залежно від характеру виконаної роботи) розрізняють прості і складні звіти.Звіти бувають текстові і цифрові (статистичні). Останні пишуться на друкованих бланках, а текстові – на звичайному папері за вказаною схемою.У звітах пишуть про роботу, виконану протягом певного періоду (року, тижня, кварталу, про практику тощо).Звіти мають бути конкретними, стислими.Реквізити звіту:– шамп установи;– заголовок (указати, яка установа та за який період і за яку роботу звітує);– текст (спочатку потрібно зробити вступ про завдання, поставлені перед установою чи конкретною особою, що звітується; потім проаналізувати та описати виконану роботу; зробити певні висновки, бажано вказати перспективи розвитку даної галузі виробництва, висловити свої пропозиції чи зауваження);– підпис укладача звіту;– дата складання;– печатка.

Якщо звіт великий за обсягом, то він поділяється на частини, кожна з яких має свої заголовки.Печатка установи і підпис керівника мають бути лише у звітах, що скеровуються за межі установи.

44.Суперечка як основа дискутивно-полемічної мови.

Суперечка за своєю суттю,з погляду окремих науковців, є своєрідним обговоренням якогось питання, словесним змаганням кількох учасників з активним обстоюванням власних позицій. Суперечка–зіткнення різних поглядів чи позицій щодо певної проблеми, в процесі якого кожен учасник наводить аргументи на підтримку своїх переконань і критикує несумісні з ними твердження протилежної сторони.Характерними ознаками суперечки є: наявність тез, які висувають обидві сторони; аргументованість тези і антитези; критика позиції протилежної сторони.Передумовами виникнення суперечки є необхідність розв’язання певної проблеми за умови існування хоча б одного варіанта рішення. Суперечка виникає, коли рішення проблеми має своїх прихильників і супротивників. У суперечці пропонент висловлює думку (тезу), опонент знаходить у ній розбіжності, вказує на них і висуває свою антитезу. При цьому формулювання мають бути простими і стисло висловленими. У процесі висування аргументів слід стежити за тим, щоб теза і докази були логічно пов’язані. Доказ – це логічно необхідний умовивід чи ланцюг таких умовиводів, які ведуть до істинних посилок положення, яке доводиться.

45.Прийоми суперечки: коректні та некоректні.

  Суперечка є своєрідною боротьбою, тому в ній використовують прийоми, властиві боротьбі. прийоми можуть бути коректними і некоректними.Коректні  прийоми:- випередження суперника, ведення суперечки за власним сценарієм (краще наступати, ніж захищатися);- відвернення уваги опонента від думки, яку необхідно провести без критики;- відтягування заперечення;- змушування суперника самому доводити правомірність своїх тверджень  та інші.Некоректні прийоми: - зміна теми (переведення теми, наприклад, із  юридичної площини в  площину моральну)- використання неправдивих і недоведених аргументів з надією на те, що протилежна сторона цього не помітить (Всім відомо…, Давно встановлено…., Ніхто не буде заперечувати… );- акцентування на плюсах підзахисного з метою спростування якось звинувачення;- заплутування думки у різних деталях та дрібницях з метою спрямувати увагу учасників суперечки на те, що здається виграшним  та інші.Той, хто володіє такими прийомами, найчастіше отримує перемогу.

46.Етика дискутивно-полемічного спілкування

Участь у дискусіях, суперечках, полеміці, дебатах вимагає від учасників високої культури дискутивно – полемічної мови, що передбачає наявність умінь аргументовано викладати власні думки, вислуховувати і розуміти погляди опонента, оцінювати їх, відповідно до позиції опонента корегувати власну позицію чи наполягати на висунутих положеннях.     Тому фахівці, для яких основною формою роботи є діалог – полілог, повинні дотримуватися етики дискутивно – полемічного спілкування, тобто норм і правил поведінки в умовах суперечки. В окремих сферах суспільного життя етика ведення суперечки суворо регламентована, а іноді навіть процесуально закріплена, наприклад в дипломатичній сфері, судовій, науковій. Отже, основними вимогами до культури ведення суперечки є: повага до опонента, витримка, вмотивована аргументація, об’єктивна оцінка.Суперника потрібно наділяти презумпцією рівності собі, тобто пам’ятати, що він відповідає такому ж гносеологічному і етичному рівню аргументатора і реципієнта, як і ви. У процесі дискусії не ставте під сумнів щирість суперника, його безпристрасність, прагнення до встановлення істини, компетентність тощо. Якщо починають грати помітну роль особисті симпатії чи антипатії, то суперечка стає безплідною.Як доводять спостереження,  з двох учасників суперечки відстояти власну думку до кінця вдається тому з них, хто має більше витримки і є більш урівноваженим, хоча в усьому іншому вони рівні. У розпалі суперечки, коли можуть злетіти з уст недобрі слова, слід негайно зупинитися. Потрібно пам’ятати, що після будь – якого конфлікту доведеться миритися з опонентом.Необхідним для усіх учасників суперечки є однозначне розуміння термінів і спеціальних понять, які використовуються в полеміці. На користь своєї позиції слід наводити такі аргументи, які, по – перше, ґрунтуються на відомих фактах, по – друге, побудовані з дотриманням законів загальної логіки, по – третє, безпосередньо стосуються  обговорюваної проблеми.

47.Сутність і специфіка професійної діалогічної мови.

Основою співробітництва і взаєморозуміння між людьми у процесі спільної діяльності є діалогічна мова – форма соціально-мовного існування. Діалогічне мовлення формується під впливом таких факторів, як мотив діяльності, мета і завдання.  Мовна поведінка учасників діалогу складається з програмованих і непрограмованих компонентів. Перші відображають прийняті в певному соціумі норми мовної поведінки в стандартних ситуаціях ; другі пов’язані з особливостями мовця, його креативністю, специфікою ситуації, ставленням до неї мовця.Специфіка діалогічного мовлення обумовлюється такими чинниками:• непідготовленість спілкування ( неможливо заздалегідь повністю спланувати, спрогнозувати мовну поведінку як співрозмовника, так і власну;• безпосередність контакту учасників спілкування, а звідси – можливість емоційних виявів;• використання допоміжних, невербальних засобів (мімики, жестів тощо);• пряма зорієнтованість мовлення на конкретне висловлення співрозмовника, а отже, необхідність постійно стежити за його думкою, що потребує концентрації мисленнєвих зусиль і проведення деяких мовленнєво-мисленнєвих операцій;• можливість зміни теми висловлювання, що вимагаї уваги і відповідної оперативної реакції співрозмовника;• налаштованість на діалог, що передбачає наявність бажання і вміння слухати і сприймати іншого.Діалог будується на репліках – особливих мовних одиницях, які харатеризуються відносною формально-граматичною завершеністю і відносною самостійністю. Ділове спілкування обмежене часом , темою і метою. Це безпосередньо впливає на побудову діалогу, який має на меті досягнення певних результатів.Цьому сприяє культура діалогічної мови: уміння починати, підтримувати, завершувати розмову, ставити контрзапитання, застосовувати засоби емоційного впливу, уміння слухати співрозмовника, адекватно реагувати на його запитання або заперечення тощо.

48.Ділова бесіда як різновид професійної діалогічної мови.

Одним із різновидів діалогічного мовлення є ділова бесіда. Ділова бесіда – це розмова, в якій бере участь небагато  учасників.Мета ділової бесіди – отримання інформації, розв’язання важливих виробничих проблем, вирішення певних завдань. До основних функцій будь-якої ділової бесіди можна віднести такі:початок інноваційних заходів і процесів; контроль і координування вже початих заходів, акцій; обмін інформацією; взаємне спілкування працівників однієї організації, міжособистісні і ділові контакти; підтримка ділових контактів з партнерами у зовнішньому середовищі; пошуки, висування й оперативна розробка нових ідей і задумів; стимулювання руху думки у нових напрямках.Як правило, ділові бесіди плануються заздалегідь. У процесі підготовки визначається предмет  бесіди, коло питань, що доцільно обговорити, основні наміри, які необхідно здійснити. Якщо в процесі бесіди використовуються певні документи, їх також необхідно підготувати заздалегідь.Структура ділової бесіди:1.Початок бесіди.2.Передача інформації.3.Аргументування.4.Спростування доводів співрозмовника.5.Прийняття рішень.

Важливою і водночас найважчою частиною ділової бесіди є початок. Початок бесіди – це встановлення контакту, побудова „мосту” між партнерами. У діловій бесіді є конкретні правила дотримання комунікативної етики. Треба бути  уважним і тактовним до співрозмовника, враховувати погляд і докази, висловлювати свої думки точно, логічно, переконливо, стежити за реакцією партнера і відповідно коригувати свої дії, стимулювати зацікавленість розмовою. Дослідниками виділені фактори, що сприяють успішному проходженню ділової бесіди: професійні знання; ясність; наочність; постійна спрямованість; ритм; повторення; елемент раптовості; „насиченість” міркувань; рамки передачі інформації; гумор і іронія.

49.Розробка стратегії ведення бесіди.

Умовно і вкрай спрощено можна вважати, що стратегія бесіди це процес, який в загальних рисах веде до вирішення намічених нами завдань даної бесіди. У будь-якому випадку вибір стратегії визначається темою бесіди. Вона грунтується на сукупності принципів, які ми визначаємо за допомогою теорії комунікації та психології і які повинні нас привести до бажаної мети. Загальні принципи та напрямки нашої роботи з підготовки та проведення бесіди: Уявіть собі та опишіть, причому якомога більш переконливою, свого майбутнього співрозмовника і його передбачувану реакцію. Спробуйте вникнути в його завдання і мотиви, щоб зрозуміти його вихідну позицію, логіку і стратегію. Подумайте, як створити для бесіди сприятливу атмосферу, завоювати довіру, уникнути напруженості, звести до мінімуму формалізм і повсякденність у спілкуванні, проявити симпатію, бути уважним до всіх присутніх. Спостерігайте, слухайте і оцінюйте реакції ваших співрозмовників, а висновки використовуйте для продовження ділової бесіди і можливої зміни її плану. Користуйтеся позитивним і оптимістичним способом вираження думок та емоцій. Задавайте якомога більше питань, щоб ситуація викристалізувалася якомога раніше.  Уникайте різких поворотів у бесіді.  Розробіть загальний метод аргументації в цій бесіді: докладний план аргументації, можливі контраргументи.  Подумайте про те, які кошти застосувати для орієнтації бесіди в бажаному напрямку і для запобігання можливих відхилень. Намітьте альтернативні (запасні) мети, менш реальні варіанти і підготуйте компромісні рішення на той випадок, якщо перестанете контролювати хід бесіди.  За можливості розробіть поетапні завдання і послідовно вмикайте їх у конструкцію бесіди.  І нарешті, забезпечте подальші контакти зі співрозмовником і зверніть увагу на можливість нових видів діяльності.  Ця загальна стратегія підготовки та проведення бесіди може повністю або частково використовуватися майже для будь-якої ділової бесіди.

50.Прийоми активізації уваги слухачів.

Ораторське мистецтво використовувалося в різних сферах  життя суспільства:  духовній,  ідеологічній, соціально-політичній.  Оратору  доводиться  постійно підтримувати  увага  аудиторії. Адже  відомо,  що  увага  ніби  пульсує:  близько  5  хвилин  вона зосереджено, потім на кілька хвилин вона відвернена, тому  промова повинна   поділятися  на  частині,  між  якими  (через  5  хвилин) необхідна  активізація  уваги. Відомі  деякі  прийоми  активізації уваги аудиторії:створення  проблемних ситуацій, гіпотез, які  варто  вирішити разом   зі   слухачами  (зовнішні  прийоми:  давайте   перевіримо, розглянемо і т.д.), створення парадоксальної ситуації; гумористичні зауваження, жарт, каламбур; питання до аудиторії, риторичне питання, питально-відповідний хід; використання  місцевого матеріалу як аргументу при  розкриття якої-небудь проблеми.

51.Модель та характерні особливості ділової телефонної розмови.

Найшвидшим і водночас найпростішим і найефективнішим способом встановлення ділового контакту є телефонна розмова. Службова телефонна розмова має таку структуру:

• момент встановлення зв’язку (вітання, взаємне представлення);• виклад суті справи (повідомлення мети дзвінка, ознайомлення з проблемою);• обговорення ситуації, проблеми;• закінчення розмови (резюме, прощання). Варто зупинитися на важливих аспектах ведення ділової телефонної розмови:Часові межі. Кожна телефонна розмова триває в середньому 3-5 хв. Якщо передбачається тривала розмова, потрібно запитати, чи має співрозмовник достатньо часу для бесіди. За етикетом не можна телефонувати до 9 –ї ранку і після 10 –ї ввечері.Дотримання мовного етикету. Обов’язково потрібно вживати словесні формули вітання, прощання, подяки, вибачення  – відповідно до ситуації.Максимальна насиченість інформацією. Дотримання цієї вимоги характеризує співрозмовників як досвідчених ділових людей. Конструктивність. Вона також залежить від компетентності ділових партнерів, уміння наголошувати на суттєвому, уникати непорозумінь, вестидіалог, а не монолог. Позитивне емоційне тло – одне з найважливіших правил ділової телефонної розмови. Потрібно бути доброзичливим, розмовляти рівним голосом, витримано, незалежно від  суб’єктивного ставлення до співрозмовника або від влсного емоційного стану. Мова. Звичайно, лише літературна. Пам’ятайте, що службовий телефон – для службового користування. 

 52.Особливості публічного виступу. Жанри публічного виступу: лекція, промова, доповідь.

Розрізняють такі види публічного мовлення:1) соціально-політичне (політична доповідь, промова, політичний огляд, ділова доповідь, промова);2) академічне (наукова доповідь, лекція, наукове повідомлення, огляд, виступ у науковій дискусії);3)судове (звинувачувальна та захисна промова);4)урочисте (ювілейна, вітальна промова, виступ на прийомі);5)церковно-богословське (проповідь, звернення до пастви).У професійному спілкуванні залежно від змісту, призначення, способу виголошення та обставин спілкування виділяють такі найпоширеніші жанри публічних виступів: доповідь, промова, лекція, виступ у дискусії.Доповідь — це значний за обсягом документ, призначений для усного виголошення, який обов’язково містить певні висновки і пропозиції. У доповіді наявний значний фактичний матеріал; вона, як правило, розрахована на підготовлену аудиторію. Текст доповіді може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями тощо. Різновиди доповіді: ділова, політична, звітна, наукова.Промова — це невеликий усний виступ, що має на меті висвітлення певної інформації, вплив не тільки на розум, а й на волю й почуття слухачів. Давньоримська схема: що, для чого, у який спосіб - і зараз актуальна для промовця. Промова повинна бути логічно струнка, переконлива, емоційно насичена. Основні різновиди промов: ділова, ювілейна, святкова, агітаційна, мітингова.Лекція — це публічний виступ, основним призначенням якого є пропаганда наукових знань. Лекція містить науково доведену й перевірену інформацію, визнану в науковому світі. Лекції різноманітні за своїм змістом і формою викладу. Залежно від слухацької аудиторії розрізняють два основні типи лекцій: популярні (розраховані на непідготовленого слухача) й академічні (розраховані на слухача, який має певний рівень знань).

53.Стратегія підготовки промови. Мета виступу. Вибір теми відповідно до поставленої мети.

Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим Ґрунтовніша підготовка, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад, а отже — і переконливіше.Як будь-яка розумова робота, підготовка промови — процес творчий, і кожен використовує власну методику. Щоб виступ був вдалим, яскравим, переконливим, необхідна попередня підготовка до нього. Алгоритм останньої можна визначити так: вибір теми — формулювання мети — складання плану — збирання матеріалу — робота над конспектом — репетиція.Підготовка до будь-якого виступу розпочинається з визначення теми промови. Обравши тему, потрібно подумати про її формулювання.Тема — це те, про що йде мова. Зазвичай її формулюють словом або фразою, які вказують характер питань, що підлягають обговоренню.Назва промови повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою.Довгі назви, які включають незнайомі слова, відштовхують слухачів, іноді викликають негативне відношення до виступу.Слід уникати і дуже загальних назв. Загальні назви потребують висвітлення багатьох питань, а це ораторові не завжди під силу. Формулювання мети.Необхідно ясно уявляти, для чого, з якою метою виголошується промова, якої реакції слухачів ви добиваєтесь.Існує загальна і конкретна мета виступу. Загальна мета визначається видом реакції, яку оратор хоче викликати у слухачів і залежить від того, чи бажає він тільки розважити їх або задовольнити цікавість, надихнути, переконати чи схилити до дії. Конкретна мета виражена в самому змісті промови, який може розважати, вгамовувати жагу знань, надихати, переконувати і викликати готовність до дії.Отже, наступний етап підготовки публічного виступу — підбір матеріалів для ораторської промови.Існує чотири основних джерела накопичення матеріалу: 1) особистий досвід; 2) роздуми і спостереження; 3) інтерв'ю і бесіди; 4) читання. Не обов'язково використовувати завжди всі перелічені джерела, але при всіх умовах необхідно обмірковувати питання і обов'язково заглядати в книжки.Щоб виступ вийшов змістовним, краще використовувати не одне джерело, а декілька.За етапом збирання настає обмірковування матеріалу, встановлення зв'язків, коментування. В цілому це можна назвати «інкубаційним періодом». До нього відносяться перевірка фактів і уточнення думок, їх підпорядкування.Для успіху виступу потрібно працювати над конспектами.Після складання конспекту, необхідно його відредагувати. Конспект не може і не повинен містити все багатство самої промови. Редагування конспекту необхідно проводити з точки зору:а)ясності;б)конкретності;в)специфіки питання;г)стислості.Перш ніж розпочати роботу над композицією своєї промови, необхідно визначити порядок, за яким буде викладатися матеріал, тобто скласти план.План — це взаємне розташування частин, коротка програма будь-якого викладення.Важливо одразу ж визначити, які конкретно питання ви передбачаєте висвітлити в своїй промові. Тому складається попередній план, який відображує особисте визначення оратором теми виступу і підходу до даної проблеми. Після того, як вивчена література, обміркована тема, зібраний фактичний матеріал, складається робочий план.Виділіть питання обраної теми, відберіть суттєві і основні, визначать, в якій послідовності їх викладати. Робочий план допомагає краще обміркувати структуру виступу, визначити, які розділи виявились перевантаженими фактичним матеріалом, які, навпаки, не мають прикладів, які питання слід пропустити, які включити і т. ін.На основі робочого плану складається основний план. Цей план не стільки для оратора, скільки для слухачів.Формулювання пунктів основного плану повинні бути чіткими і ясними. Цей план оголошується слухачам після повідомлення теми виступу або у вступі при розкритті мети промови.

54.Робота з джерелами інформації. Види запису зібраного матеріалу для виступу.

Єдиного загального рецепту для ведення записів не існує. Виписки — основа нагромадження інформаційного матеріалу. Вони допомагають зібрати його, проаналізувати факти і події, виявити суперечності. Виписки бувають двох видів. До перших належать виписки з книг, статей різних авторів. До других-виписки із власних матеріалів (щоденників, даних спостережень і т. ін.). Виписки можуть бути дослівними (цитати), вільними — коли думки автор викладає самостійно.Відповідно до мети і умов роботи над джерелом інформації застосовуються ті або ті види запису.Якщо записи пов'язані з аналітичною переробкою тексту, тоді потрібно зробити оцінний запис на бібліографічній картці, підготувати план, а при потребі — тези або конспект. Кожен із названих видів запису значною мірою відрізняється один від одного як за своїм змістом, так і за складністю ведення, їм притаманні свої правила і практичні прийоми, які спрямовані на те, щоб запис було використано за призначенням. Окремо зупинимося на такій формі запису, як цитування. По-перше, посиланням на авторитетне висловлювання дослідник намагається підсилити свої думки. По-друге, дослідник запозичує цінний фактичний матеріал. По-третє, до цитування вдаються тоді, коли потрібно протилежній точці зору протиставити свої погляди, довести помилковість позицій опонента. Інші види записів пов'язані з аналітичною творчою діяльністю. Організувати творчу роботу, проаналізувати і засвоїти джерела допомагають інші, більш складні типи запису — плани, тези, конспекти. План — це схематичний запис сукупності коротко сформульованих думок — заголовків. Він коротко відбиває послідовність викладу і узагальнює його, допомагає швидко відновити в пам'яті зміст джерела. По формі запису плани можуть бути прості і складні..Тези - це положення, яке вбирає в себе суть значної частини тексту. Вони, як ніякий інший вид запису, дають змогу узагальнити матеріал, викласти його суть у коротких формулюваннях, які розкривають зміст усього твору. Конспект — це короткий, послідовний, логічно зв'язаний виклад змісту тексту. У конспекті містяться не лише основні ідеї прочитаного, а й їх обґрунтування, підтверджене цитатами, фактами, цифрами. Залежно від мети, яку ставить дослідник, конспекти умови підрозділяються на чотири типи: планові, текстуальні, вільні, тематичні. Плановий конспект складається на основі плану вивченого джерела. Текстуальний конспект — це конспект, створений в основному з уривків оригіналу — цитат.Інколи текстуальний конспект при подальшій його розробці переходить у вільний конспект. Так він зветься тому, що є поєднанням виписок, цитат, інколи тез; частина його тексту може мати план. Це найбільш повноцінний вид конспекту. Тут дослідник демонструє своє вміння активно використовувати всі типи запису: плани, тези, виписки.Тематичний конспект дає більш-менш вичерпну відповідь на поставлене питання. Складання конспектів залежить не лише від методики їх виконання, а й від уміння робити виписки, складати план і тези, від логіки викладу. Важливе значення має вміння його оформити. У зв'язку з цим декілька порад. По-перше, записи повинні бути стислими, компактними. На сторінці потрібно розмістити якомога більше тексту. Це зробить його більш наочним. По-друге, запис (його частини, зв'язки між ними) корисно розділити полями, абзацами. Раціональне розміщення, його неоднорідність краще сприймаються при користуванні. По-третє, інтервали між рядками потрібно робити такими, щоб при потребі можна було вписувати додатковий текст. По-четверте, текст варто записувати чорнилами або кульковою ручкою. Олівцем користуватися лише для позначок. По-п'яте, записи корисно датувати.

55.Добір матеріалу до виступу. Особливості складання плану, тез, бібліографії.

Щоб виступ вийшов змістовним,краще використовувати не одне джерело, а декілька . Джерела матеріалу поділяються на групи:1)Безпосередні - матеріали, здобуті  автором з життя шляхом спостережень, власного досвіду:а) знання, практика;б) особисті контакти, бесіди, інтерв'ю;в) уява - уявне створення нових картин, образів, проектів на основі минулого досвіду з елементами творчості.2. Опосередковані:а) офіційні документи:б) наукова і науково - популярна література;в) художня література;г) статті газет і журналів;д) передачі радіо і телебачення;е) довідкова література: енциклопедії, словники;ж) результати соціологічних опитувань.«Живий» досвід завжди добре сприймається слухачами, він переконливий і йому вірять.Матеріал публічного виступу може бути теоретичним і фактичним. Насиченість промови тим чи іншим  типом  матеріалу залежить від жанру. Так, у звітній доповіді потрібно наводити безліч фактів, щоб довести положення і переконати слухачів. Матеріал виступу повинен бути достовірним. Попередньо перевіряють точність інформації, цифр, дат, цитат, імен.Систематизуючи матеріал, оратор створює план, продумує композицію, логіку викладу, складає і редагує текст.Найпростішою формою нотування є план, пункти якого найчастіше формулюються простими реченнями. План допомагає представити структуру тексту, назвати основні його теми, а тези – розкривають суть всієї текстової інформації. Тези відрізняються від повного тексту відсутністю деталей, пояснень, ілюстрацій.Тези – коротко сформульовані основні положення (статті, доповіді, лекції чи повідомлення), що вбирають суть висловленого.Як і план, тези можуть бути складені у вигляді:• авторських висловлювань із тексту (цитат);• формулювань основних положень статті чи розділу монографії власними словами.Як складати тези статті.1. Попередньо перегляньте статтю, продумайте мету, яку ви ставите перед собою, приступаючи до її опрацювання.2. Уважно прочитайте статтю, визначте її основну думку.3. Поділіть статтю на смислові частини, визначте всі мікротеми.4. Сформулюйте пункти плану, логічно пов’яжіть їх між собою.5. Сприймаючи текстову інформацію, намагайтеся чітко уявити, що є важливим для автора, а що для вас – як читача.6. Вибирайте для тез основні ідеї та положення, відділивши важливі деталі від подробиць, запишіть їх словами автора або власними словами, розмістивши в певній послідовності.7. Керуйтеся найголовнішим принципом нотування чужого тексту – не допускайте перекручень змісту.Бібліографічний опис – це записана за певними правилами множина бібліографічних даних, які ідентифікують документ.При складанні бібліографічного опису необхідно дотримуватися певних вимоги:  · Точність – всі бібліографічні відомості мають відповідати даним документу;  · Повнота – повний набір даних, що допомагають встановити відмінність документа від інших подібних;  · Єдність опису – склад відомостей, форма і послідовність мають бути стабільними;  · Стислість, оскільки БО вміщають на невеликій площі; · Зрозумілість і чіткість.

56.Зовнішня культура комунікації. Невербальні засоби спілкування, їх вплив на аудиторію.

Невербальна комунікація – комунікація за допомогою немовних засобів (жести, міміка, паузи, манери, зовнішність).Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією. Засоби невербальної комунікації як “мова почуттів” значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати.  У діловій розмові вони мають часом більше значення, ніж слова. До невербальних засобів вчені відносять рухи тіла, жести, просторове поле між співрозмовниками, вираз очей та неправильність погляду, вираз обличчя, акустичні засоби, тактильні засоби, посмішка, косметика, реакції шкіри, запахи, одяг та його колір, манери та ін. За спорідненими ознаками ці засоби класифікують:Акустична:  а) праксодика – невербальні засоби, що стосуються голосу та його вокалізації;б) екстралінгвістика – вкраплення у голос.Оптична:а) кінетика – жести, міміка і пантоміміка, рухи тіла, контакт очима;б) проксеміка – система організації простору і часу спілкування;в) графеміка – почерк, символіка скорочення тощо;г) зовнішній вигляд – фізіономіка, тип і розміри тіла, одяг, прикраси, зачіска, косметика тощо.Тактильно-кінетична – рукостискання, дотики, поплескування по плечах, поцілунок, посмішка тощо.Ольфакторна – запах тіла, запах косметики.Темпоральна – час очікування початку спілкування, час проведений у спілкуванні, час, протягом якого триває повідомлення мовця тощо.